і яке це діло для мене? То вже віковічним ворогом буде той для мене, хто мені в цім помогти не схоче… А втаскувати тебе я нікуди не втаскую. Кажу-ж: інший усе робитиме, а ти з боку, біля мене будеш. Подякую-ж я тобі так, як сам і не здумав би заправити. Усі видатки в дорозі мої, а тобі за те, що тільки до Петербурга поїдеш — десять тисячів. Ну?… і пан Андрій пік Корнія Онофрієвича очами.
Той відразу зрозумів, що пан Андрій не жартує, а і що зробитися йому віковічним ворогом, живучи в М., не варто, десять тисячів теж справляли могутнє вражіння, нарешті не зле смакували в уяві й ті напитки та наїдки, які можна буде поживати підчас цілої подорожі, коштом пана Андрія. І Корній Онофрієвич, як сидів на ослоні, розчепіривши ноги, так і вгруз межи них своїм череватим тулубом, наче осів. Але за хвилю щось заблищало йому в очах і він вже розчинив рота, щоб заправити пятьнацять тисячів, та і сам злякався свого наміру, загикнувсь, аж потяг в себе повітря, і зітхнувши промовив:
— Для вас уже поїду…
— От і спасибі! То лагодься в дорогу, позавтра їдемо.
Усю дорогу до Петербурга пан Андрій був тяжко пригніченний. Жахлива туга оповила його, як хмара верховину гори. Він не міг дурити себе, гаразд знав до якої кари можуть присудити Максима й від тих думок зникала в нього остання надія.
„Боже, Боже! що то буде?” — питав він і зараз же, з жахом відбиваючись від відповіді, яку вже
