і сталося, як він жадав. Та не змогла Параска Корніївна прибрати до рук старого Гречки… Не така в нього вдача була. Не корився він ніколи жінці, не схотів коритися й полюбовниці. Параска Корніївна так і не вийшла в нього зі становища наймички, хочби й старшої, хочби й довіренної. „Заплатив та й уже”, — казав він і не вагався часом у неї перед очами й до горничних дівчат залицятися.
Гречки були давнього українського роду. Ще за Хмельниччини їхній предок був значним військовим старшиною. Та не придбали тоді вони ні великих меєтків, ні дворянства, а вже лише сам пан Іван горбом вислужив дворянство на службі „по гражданській часті”.
— Щось мої предки дуже чесні були! — завважав пав Іван, згадуючи свій рід. І не можна було вгадати, чи глузує він з їхньої чесности, чи поважа їх за неї, чи докоря їм за те, що не придбали собі й йому усього, що могли б. Мабуть ці неоднакові почуття таки й жили в йому суміш, якось химерно єднаючись.
А й справді, предки пана Івана були мабуть ідеалістами свого часу. Як почалося грабування та руйнування України, Гречок чи відіпхнуто від старшинських посад, чи вони самі від старшинства відсахнулися, а оселилися в себе на хуторі як прості козаки тай жили там, затаївшись, хліборобами. В родині Гречок була така згадка про одного з них, Кирила, Іванового діда. Син його — Іванів батько прочув, що ті, чиї предки були козацькою старши-
