та цеглу, цілісіньку зиму майстри виготовляли йому вікна, двері та помости, а по весні прийшла артіль та заходилася викладати мури. Пан Андрій таки строївся…
— Щож удієш. Із ким водишся, тому й потурати доводиться! — наче виправдувався пан Андрій. — А тут ще дочка інститут кінчає, почнуть люде їздити, треба ж приймати — кривився він.
Дійсно, пан Андрій довго досадував та вагався, поки розпочав будуватися й весь час, поки йшла будівля, був під двома настроями: з одного боку не хотів осоромитися. — Вже коли по панському, так щоб по панському! — і через те не жалував грошей на нові хати, а проте дошкуляла йому й досада на себе за переводню грошей на примхи й він хотів себе хоч тим заспокоїти, що і примхи свої вдовольняє по хазяйськи, з розумом, ощадно, — не як інші дурні пани.
Від цього значно втратив вигляд будинку, бо пан Андрій не тільки не зробив у йому ніяких архитектурних покрас, а ще, пошкодівши розвалити старі горниці, притулив до їхніх старих та маленьких кімнат ще вісім високих та великих, а через те вся будівля, з двох ріжноманітних частин, виглядала дуже химерно. Та господаря те не вражало й він тішився, що добре вигадав: нові хати про гостей будуть, а старі самому здадуться.
Скінчивши будівлю, пан Андрій справив бучний бенкет та скликав на посвячення панів із цілого повіту. Але настрій у його все ще не вирівнявся. Як
