проти панського права змагатися. Обиджати неможна, це так. В мене люди не обідрані та, дякувати Богу, скільки живий, і хлости в мене нікому не сипали, хиба, як розсердять, колись, може, когось сам ляпну… А щож маю робити, коли закон не доглянув та мені панське право дав? Я ж не святий та знов і не дурень, щоб свого права зрікатися. Хай кожен сам за себе дбає…!” Отже, коли вийшла воля, пан Андрій не обиджавсь і не сердивсь.
— „Воно мені в хазяйстві і шкодить, та щож маю казати, — це таки поправді роблять” — казав він, а разом спорився з посередником та з усіх сил намагався, щоб не поступитися селянам нічим понад те, скільки велів закон, а тут таки висмівав тих панів, що намагалися не дати селянам і того, що по закону належалось.
— Великий пан, а хитрує в мужиків видерти. Бач націляється мужиків пісочком відбути та до посередника підсипається, аж скавучить, а воно такому панові і не годилось би.
Дедалі мусів пан Андрій усе більше поступатися своїми звичками для панського товариства, а скоро після волі здивував усю околицю, заходившись будувати великі нові горниці.
— І що з ним заподілялося? — гомоніли та дивувалися в городі, знаючи життя та думки пана Андрія. — Скоротіло таки панувати. Піддався панам…
Та те, що робилося, було в усіх перед очами: цілісіньку зиму возили до Греччиного двору дерево
