з ними ходить, до себе на бенкет запрошує та плете їм: „Батьки наші перед вами винні… Я вам усю землю віддам дурно й викупу зрікаюся…” Так я йому й віри поняв, щоб він ось тобі зразу висвятився. Труситься, вражий син, та з переляку й сам не тямить, яке слово пускає…”
— От пані Шаревська, — несподівано починав реготати пан Андрій, цим разом уже з ворогів волі, — ця давніше було рахубиться: „Швидче в мене оттут“, — на долоню показує, — „волосся виросте, ніж та воля буде“, все було од писання розказує, десь вона, тобто таке з писання вичитала: „Пани, — каже, — від Яфета, а мужики від Хама, так їм від Бога наказано, щоб рабами бути”. Тепер ізсохла, схудла та в одно лається, часом таки й не по дамському… Ото якби хтось почув, прочуханки усипали б!
Генерал Хорошун, — той, бідохала, чисто захляв: мовчить, баньки злиняли, голову похнюпив, тільки вряди-годи зітхне сумно: „Обидив нас цар, обидив”, та ще: „Ох і за віщо ж, Господи!” а того й не здума на віщо люди крепаками були!
— „Усі ми сучи сини! — зовсім несподівано додавав часом пан Андрій, замислившись, і голос та обличча йому смутнішали, але і мяшкали. — Бач, сидимо собі тут, цигарки з легкою тютюну покурюємо, курятинку, пундики вживаємо, наливочку пємо, а там, що робиться? Може десь діти з голоду пухнуть!…
Та це був хвилевий настрій і, хоч пан Андрій добре тямив, що й селяни й пани однії породи, та не міг собі взяти в голову, як можна, паном бувши,
