вістю прислухувалися до батькових слів і кожен засвоював їх по свойому, відповідно до своєї вдачі.
В часах перед визволенням селян пан-Андрієві глузування з панів зробилися ще гостріші. Захвилювалися та заворушилися тоді пани, з'їздилися й один в одного й на ріжні повітові та губерніяльні зібрання, заклопоталися незвичайними їм громадськими питаннями. Були тоді між ними й такі, що щиро співчували визволенню селян, але більшість бідкалася, ремстувала та дратувалася. Інші пробували ріжних способів, якби лекше відбути те визволення, якщо воно вже не мине.
Пан Андрій їздив на панські зібрання, вештався між панами, радився з ними, а повертаючись додому, глузував однаково і з прихильників і з ворогів волі.
— „Раденький, що дурненький” — казав він про одного сусіда, щирого прихильника волі, — „тільки руку до його кишені простягають, він і сам її мерщій, вивертає, ладен із мясом сам вирвати. То все пиха! Виставляється: подивіться, мовляв ось я який… Та побачимо, як він, коли та воля стане, викручуватиметься. Хазяйнувати не тямить, грошей берегти не буде, не забарившись, батьківщини збудеться. Добре ще, як припустять десь до якогось превосходительства за секретаря коло дверей з портхвельчиком стояти, а то щоб не довелося ще тієї скиглити „пермете ан не даржан для бідного дворянина…” А молодий Пересунько, так той, бачте, з дядьками вже за панібрата: до шинку
