— Мені, — казав пан Андрій — і очі позападали б дивлячись, що вона, прости Господи, мов та телиця перед паничами вихиляється.
І кожного разу, коли приїздили паничі, пан Андрій почував неспокій та починав дратувалися та вже, коли не міг не приймати їх у себе, бо так не годиться, ладнався заманити кожного з них до свого кабінету та посадити за карти або тягти з ним довгу та нудну обом розмову. Одначе дочка мала інші погляди та думки. Ще в інституті мріяла вона про гарних паничів, про кохання та, само собою, і про шлюб. Тому дуже нудилася тим життям, яке їй дісталося дома. Через те, що вона нікого не бачила, на кого могла б звернути свої мрії та кохання, житя здавалося їй тяжким та безбарвним, а мрії про кохання розжеврювалися ще дужче. Де далі, все з більшими хвилюванням та цікавістю придивлялася вона до кожного чоловіка, якого траплялося побачити хоч мигцем.
Так минув рік і нарешті сталося, що, не маючи закохатися в кого іншого, вона закохалася у Хвилимона Трохимовича Цапковатого, єдиного панича, з яким могла часто та безкарно бачитися й розмовляти. Бо як там реалістично не глядів пан Андрій на жіноче кохання, а такого таки не сподівався.
Літній уже Цапковатий помітивши пильні погляди молоденької панни, і собі розпалився старечим коханням, розжеврюючи його думками про добрий посаг та інші вигоди такого подружжа.
Сталося на тім, що по звичаю, пан Андрій одного дня почув освідчення Цапковатого.
