клади по всїх виднїйших українських виданях, які в той час могли перейти через митарства цензури, а переважно друкував їх у Галичинї (в „Зорі“, „Правдї“, „Літ. Наук. Вістнику“, „Зернах“, „Буковинї“ та „Дзвінку“), то будемо мати все те, що біблїоґраф може сказати про зверхнє житє нашого поета.
Як мало сего! І як мало се все дає нам про Самійленка такого, що нам хотїлось би знати! Який був його духовий розвій, які вчителї, які впливи, що корисно чи шкідливо відбивало ся на формованю його душі і на її випливах — його творах? Нїчого сего ми не знаємо. Сам Самійленко занадто скромний і тихий, щоб уводити нас у таємну робітню свого духа. І ми бачимо лише, як із тої робітнї виходить твір за твором, поезія за поезією, всї гарні, деякі блискучі і цїнні як коштовні перлини нашої лїтератури, инші хоч і слабші змістом, та все однаково викінчені, виточені, обшлїфовані і вилелїяні, всї написані бездоганно чистою, ясною, як небесна блакить, прозорою і дзвінкою українською мовою. І ся мова, ся гармонїйність у творах Самійленка, то одна з загадок його появи. Він не силкуєть ся ставати на котурни, глаголати по пророцьки, як небіщик Кулїш; говорить по просту і чистою мовою такою, що її однаково розуміють і нею любують ся і над Сяном та Днїстром і над Днїпром і над Доном та Кубаню. Нїхто з сучасних українських і галицьких поетів не посїдає секрету української мови і ясного вислову в такій мірі, як Володимир Самійленко.
Мусимо піднести ще одну важну річ: Самійленко не випускає своїх поезій так як многі молодші поети, що ллють їх як воду, любуючи ся самим шумом і плюскотом і не дбаючи про те, що в них нема нїчогісїнько продуманого, а тим
