єство марксівського учення про клясову боротьбу словами: “Через клясову боротьбу росте та скріпляється суспільність, побіда поневоленої кляси мусить повсякчасно являтися також побідою моралі, права та розуму, бо все не тільки ідеальні вислови для усунення стількиж дійсних перешкод, що виступають як етичні, правові та розумові недостачі істнуючої орґанізації суспільства“[1]). Таким способом, демократія се та абсолютно-суспільна сила, яка протиставить інтереси суспільства як цілости частинним, а через те антісуспільним інтересам. Демократія все звязувалася з трансперсональними, пр. національними, цінностями: в розпалених марселєзою вояках революції, як в демократах церкви св. Павла, в Ґарібальді як в Лясалю, а особливо в грецькій поліс. Але трансперсональні цінности до яких змагає демократія, мусять бути иншого рода, як цінности, на які орієнтується консерватизм[2]) І се є точка, де знова стрічаються нація з державою.
3. Ціль держави і інтереси нації. Соціольоґічний характер нації як спільноти робить її самостійним центром інтересів. Сі інтереси щодо свого предмету всесторонні, необмежені деякими тільки напрямами людської діяльности. А далі вони не покриваються з інтересом одної тільки суспільної верстви, але є взагалі інтересами “просто людськими“, інтересами засадничо суспільними таксамо, як інтереси демократії. Оба моменти впливають по сути на відносини між нацією та державою.
Перший з них заперечує теорія “культурної нації“. Вона вяжеться з тенденцією увільнити націю від усього, що розєднувалоб її внутрішньо і старається досягнути сього шляхом проголошення “desinteressement“ нації в справах клясової, суспільної та політичної боротьби[3]). Отся теоретично помилкова і практично безвиглядна теорія, находиться в суперечности з характером нації як абсолютної спільноти, яка не допускає обмеження інтересів, яких є центром, але має тенденцію кождий людський інтерес “націоналізувати“. Переходово, відповідно до відносини сил та почуття своєї сили, нація може не звертати уваги на деякі, пр. на політичні, інтереси, але се не є доказом, що вони є їй чужі, що не можуть звязатися з життєм нації; се є прояв в життю нації анальоґічний до проявів в життю поодинокої людини, яка в ріжні моменти занедбує одні свої інтереси на користь других. Засадничо і по своїй сути нація є центром усіх можливих людських інтересів. І се є момент, чому нація не тільки історично увійшла в зносини з державою, але чому не випадково тільки, але по своїй сути вона мусить “займати становище“ супроти держави та навпаки.
