А власне, треба питати про критерії, що давалиб можність звести до можливо якнайвущих границь усе відємне, що звязане з істнуваннєм національних меншостей. Для сього рішаюче значіннє має обставина, що єство нації лежить не в обєктивних її прикметах, а виключно в субєктивному моменті волі, яка звязує націю в одну цілість, а для одиниць рішає про те, до якої національної спільноти вони належать.
Ся обставина позволяє підійти до питання про мішані національно території з більшим виглядом на практичну можність розвязки, як колиб про їх національний характер рішали виключно обєктивні дані. А власне, вона дає принціпіяльну можливість, що територія пр. — з точки погляду мови мішана, може не зважаючи на се набрати національно одностайного характеру. Доказом, що се можливе є приклад Альзації, яка не зважаючи на те, що більшість її населення говорить по німецьки, виявила національно характер француського краю. Значить, в принціпі не виключена можливість протиділання небажаним наслідкам обставини, що якась область мішана з огляду на народність її населення. Щож до практичних засобів та шляхів ділання в сьому напрямі, то треба піднести ось що. Вихідною точкою мусить бути міркуваннє, що національна спільнота зродилася з боротьби, що боротьба змінила “народність“ в націю і що тільки вона унормує в стані гострої актуальности національне питаннє. Щоб се питаннє, особливо щодо “мішаних“ областей на периферіях, могло стратити свою гостроту, треба отже передовсім застановити боротьбу, якої наслідком є загостреннє. Се питаннє розумної політики пануючих націй супроти національних меншостей.
Араціональний характер нації дає мало виглядів на те, щоби національна політика з боку пануючих націй легко увійшла в русло розумових домагань терпимости, уступчивости та виключення національних пристрастей з відносин до національних меншостей. Тому власне при самому національно державному розмежуванню треба покласти всю вагу на те, щоби національні “енкляви“ були якнайменші. Є точка, коли ріжниці скількости, стають ріжницями якости. І у відношенню до питання чужих меншостей в національній державі, зокрема в справі ведення меж, треба зблизитися до сеї точки, на якій “національна меншість“ не могтиме й не хотітиме творити ірреденти. Означити сю точку можна тільки in concreto; про неї рішають ріжні обставини, в першій мірі те, як національна меншість поселена. Але означити її можна. Дуже незначна, не поселена компактною масою та відтята від компактної маси своєї нації частина чужонаціонального населення не творитиме ірреденти вже ізза безвиглядности та нездійснимости такого змагання. І в свою чергу, таке її становище му-
