сить впливати на відношеннє пануючої нації до неї, давати реальну основу для річево основної національної політики.
Осягненнє такої точки не є немислиме. Зпоміж Німців жило 40 % до великої війни поза межами німецької держави. З сих 40 % тільки 17 % моглоб творити німецьку ірреденту в Австрії та Швейцарії. Решта навіть теоретично не могла стати нею з огляду власне на безвиглядність подібних змагань (Челлєн).
В практиці, се домаганнє вяжеться з другим. Провокуючи ірреденту межі, ведеться не з огляду на трудности, що випливають з перемішання націй в окраїній полосі. Їх ведено досі все з покликаннєм на “економичні“, “стратегічні“, “Географічні“ та всякі другі подібні “конечности“, за якими скривається національний імперіялізм. Отож треба поставити та признати принціп національного самоозначення принціпом одиноко й абсолютно рішаючим в справах проведення меж. Тоді покажеться, що сі трудности в дійсности далеко менші, як се досі підносилося — характеристично — все тільки з боку завойовницьких націй.
I. Питаннє про напрям розвою. Стремлінню нації до власної державности протиставляться не тільки змагання других націй до пановання над нею. Се стремліннє стрічає на свойому шляху ще одного противника: в ідеї універсальної, обіймаючої все людство спільноти. Ся ідея старша від самої модерної нації. Вона стрічається вже в старинному світі, починаючи може від Стоіків. В середніх віках у формі думок про соборну вселенську церкву та про універсальну монархію виявила вона чималу життєву силу. В часи освіченого XVIII століття віджила в умах фільософів та учених — врешті, звязана з соціялістичним рухом XIX та XX століття, стала одною з движучих сил політичного життя нової доби. Часто надуживалося тай надуживається її як і других ідей для цілей незгідних з нею й просто суперечних. Так є, коли висувається її як арґумент проти визвольних стремлінь поневоленої нації та коли покривається нею — як і “культурною ціллю“ — заборницькі затії. Се — розуміється — компромітує ідею практично, але не звільняє від обовязку, числитися з нею, а зокрема розібрати в якому відношенню вона находиться до суспільних проявів якими займається праця.
Як кожда ідея, так і ідея про яку мова лучить в собі два ріжні елєменти. З одного боку, вона дає свого рода теоретичний погляд на
