факти; рівночасно з другого, як вислів чуттєвого відношення до сих фактів, вона ставить свої домагання та постуляти.
В першому напрямі йде про погляд, “що суспільний розвиток людскости веде до асиміляції народів, що в результаті його лунатиме на світі колись одна тильки мова, зрозуміла для всіх. Одна мова, одна культура, одна народність!“[1]. Треба запитати, чи погляд сей слушний. Левинський (як і другі противники сього погляду)[2], називає його не науковим, “а в світлі біольоґії повним абсурдом“, бо “біольоґічний закон каже нам, що роди розвивалися не шляхом асиміляції, а навпаки шляхом діференціяції“. Як приміри наводить він романські мови, що розвинулися з латинської та українську, білоруську та московську, які витворилися з первісної спільної руської прамови. Значить, і на далі требаб приняти, що тенденція йде в напрямі ріжничковання, поділу істнуючих мов на чимраз то численнійші нові. Такий погляд ледве чи дається оправдати історичними фактами. Вже наведені приміри його зовсім не оправдують. Примір романських мов підносить створеннє чотирьох мов на місце одної латинської, але на ділі сі чотири латинські мови є наслідницями не одної латинської, але латинської та великого числа других мов, які лунали колись рівночасно та чергуючи себе на просторах, де панують сьогодня чотири романські мови. Там наступило безперечно зменшеннє скількости мов, а не збільшеннє їх, при чому чотири пануючі сьогодня мови є безперечно блищими до себе, як були поміж собою мови колишнього населення сих областей. Щодо руських мов, то сам Левинський зазначує злиттє з собою племен, з яких склалися три теперішні руські народности, алеж щоби означити напрям розвою, сього не досить, а треба ще почислити й ті народи та племена, яких мова пропала безслідно на областях, де сьогодня лунають три руські мови. Взагаліж не можна недобачити бючого в очі факту, що розвиті культурно краї представляють на дуже великих просторах одностайність мови, що чисельні десятки, а то й сотки міліонів обіймаючи культурні народи уживають одної мови; натомість дикі, некультурні або культурно відсталі країни, представляють иноді непроглядний лінґвістичний хаос. Досить згадати Кавказ або Індії. Відомий факт, що дрібні індійські та муринські племена говорить кожде иншою мовою, такщо одно одного не розуміє. Як дотеперішній вислід розвою можна приняти, що з поступом культури зменшується скількість ріжних мов та поширюється область
