вою психольоґією, свідома воля з стихійною. Так і боротьба народів за державну власть відбувалася не тільки під керуваннєм розумної думки, але в супроводі і теж під керуваннєм стихійних психичних процесів, що були рівночасно умовою для її успіху і її конечним продуктом. Сі два боки одних і тихже подій, сі прояви одного й тогож процесу в двох ріжних областях є демократія в царині свідомої волі та нація в царині стихійної волі. Жоанне. який одначе розходиться з висказаними тут поглядами, мусить признати, що національний принціп се „занятє ідеї держави демократичним підйомом“[1]).
2. Безнаціональність феодальної передкапіталістичної держави. Докладно представленнє процесу, який перейшла держава на переломі середніх та нових віків, переходилоб далеко поза межі сеї праці. Підкреслити тут треба тільки ті моменти, які вяжуться безпосередньо з нашою темою.
Держава середніх віків представляється зразу як племінна, незвязана з територією політична орґанізація, і так мало відповідає нашим поняттям, що дехто з теоретиків не признає її навіть за державу[2]).
В розвитій формі вона представляла все картину внутрішнього роздвоєння та була для широких мас коли не ворожим то бодай чужим елєментом. Єллінек так характеризує державу сеї доби: „Обмеженнє та роздвоєннє середньовікової держави росте ще дякуючи тому, що в найбільше випадках велика народня маса була взагалі чужою державі. Се відноситься не тільки до німецьких територій, в яких державна думка зразу взагалі не живе, де є тільки слабі останки підчинення одиниці під державу, але навіть там, де стани почувають себе політичною нацією, що означає власне виключеннє найбільшого числа підданих від публичного життя. До сього приходять ще відносини неволі в своїх численних степенованнях, які... справляють, що активна участь в державі обмежується на круг сорозмірно значно менший, як в античних державах з їхніми чужими державі невільниками та населеннєм, яке остає під охороною“[3]). Так активними в життю держави були тільки дуже нечисленні елєменти. Сі елєменти, — се була династія, церква та феодальна аристократія — були абсолютно незвязані з ніякою „народністю“.
Се самозрозуміле з огляду на династію, якої інтерес не міг підчинятися межам, зачеркненим областю означених народніх прикмет, та для якої власне ріжноманітність народностей, над якими вона панувала була пожиточною, бо скріплювала її позицію[4]). Воно ясне також
