Дві цілком протилежні розвязки сього питання подають з одного боку Гоббес, з другого Руссо. Першому з них завдячуємо також сформулованнє питання, яке відбилося опісля на всій його дальшій історії. Він приймає теж, що змістом суспільного договору може бути установлена яканебудь форма держави, м. и. також демократія. Але на випадок, коли установлено монархію, тим самим перестав народ істнувати як правне тіло, як корпорація, правно спосібна творити шляхом ухвал більшости та мати власну свою волю; він розвязується з сим моментом і стає неспосібним до правного ділання толпою[1]). Відомо, що Руссо поставив противну тезу: про непозбувальність з боку „народа“ його суверенности, яка на все остає при ньому. Але не в сьому річ. Головне те, що Гоббес поставив питаннє про спосібність „народа“ до ділання як головне та рішаюче для розвязки спору про верховну власть в державі. Правда, він поставив се питаннє виключно як юридичне: в сьому напрямі він не покинув площини, на якій порушалася „controverbio magna“ та не переступив меж, зачеркнутих йому пануючим світоглядом доби. Але коли перенести його арґументацію з площини на якій ставив її Гоббес на площину природничого, соціольоґічного думання, тоді відповідно справлене його поставленнє питання покажеться і тут правильним. Практичне вирішеннє боротьби поміж монархією та „народом“ за верховну власть в державі залежало від того, чи народ був „спосібним до ділання“. Тільки ся спосібність до ділання буде тут не юридична, а фактична, практична. Ся практична спосібність „народу“ залежала власне від того, чи він почув себе одною звязаною та одушевленою одним стремліннєм цілістю, чи став спільнотою в описаному тут значінню сього слова.
Абстрактно річ беручи, могла боротьба народів за суверенність в державі бути переведеною також без сього злиття в одну природно, стихійно, внутрішньо зєдинену, обєктивну цілість. Абстрактно можна подумати, що гурт людських індивідумів обєднався виключно тільки розумово для переведення означених цілей, в даному випадку для добуття верховної власти в державі. Так власне уявляло собі сей процес раціоналістичне думаннє всього учення про „право природи“ та „суспільний договір“. Але розуміти сей процес так власне, уважати, що тільки правильне, раціональне думаннє є силою, яка керує історією людства, се значить не розуміти та не бачити власне найважніщого, власне самої істоти історичного розвою. Його істота була досі в тому, що раціональне було все перемішане з араціональним, думаннє з почуваннями та гонами, льоґіка з психольоґією, зокремаж з гурто-
- ↑ Hobbes, „De cive“. Гл. V, VI, VII. „Leviatan“, гл. 14, 17.
