Сторінка:Володимир Стрийський. На грані доби. Записки партизана (1942).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Тоді опришки цього старця, що мав вже шістьдесять літ, у звірський спосіб скатували та все його господарське майно спалили. До того коли побачили, що в ніякий спосіб не довідаються від батька де його сини, вивели старця на подвіря та на очах жінки, малих дітей і унуків розстріляли без присуду на власній загороді. Ані одне слово прохання пощади, чи може терпіння не протиснулося крізь затиснені уста великого мученика.

В тому самому часі замучили теж обронці Володимира Столяра, що був довго хворий і лежав у ліжку. Із-за недуги звільнили його з війська. Навіть місцеві поляки потвержували, що Столяр був хворий і звільнений з війська. Але скажена банда на ніщо не звертала уваги. Повели Столяра на пасовище й там його замучили. Тіло залишили крукам на поталу. Щолише по їхньому від'їзді прийшла рідня та знайомі по трупа закатованого ґазди. Тіло покійного найшли в жахливому виді: поламані руки, легені й серце були на верху, вимішані з кусниками поламаних ребер, ціле тіло в ранах, нігті на руках повіддирані.

Поміж польськими войовниками часті були випадки скаженини. Вони діставалі її в шалі вбивання людей, грабування, нищення ґаздівського добра й майна.

Єдиною відрадою в цих жахливих діях була для українського населення надія на скорий прихід німців. Прихід німецького війська очікувано з тугою і нетерпеливістю; німецьких вояків-лицарів називали своїми спасителями