Не було вже сили й терпцю це все перенести. Прийшов край терпінню і знищенням. Дванадцятого вересня, у великому колодницькому лісі зібралися хлопці із стрийського повіту. Вони рішили боронити українського життя і майна. Очевидно не було в них ніякої зброї, тому перш усього конечним було її роздобути. Хтось приніс вістку, що ввечері поїде поїзд із військом, що тоді верталося з угорського кордону на румунський.
Впала постанова між нашою молоддю перервати залізничий шлях біля двірця, в селі Конюхові.
Над селом була тиха осіння ніч, безхмарна і безмісячна. Ждемо на поїзд. Лишень чотирьох з нас має револьвери, всі інші, біля тридцяти людей, мають лиш сокири, коси чи вили.
… Вже добігає до наших вух глухе дрижання, стукіт землі, брязкіт заліза і чорна пляма поїзду… Щораз ближче, щораз виразніше, бухає вогнем… І залізна машина-потвора з лоскотом вилітає з рейок. До неї був дочіплений лиш один ваґон. Це був окремий віз, в якому знаходилося тринадцятьох добре узброєних вояків та багатий воєнний виряд.
Військо, перелякане катастрофою, стрілами, незорієнтоване в нашій скількости, піддалося і без спротиву здало зброю. Лише машиніст з палячем ставили опір кілька хвилин, але вкінці і вони віддали зброю. Ми післали по фіри до недалекого жидівського двора і забрали на них усе, що знаходилось у вагоні. Фіри поїхали в ліс з ча-
