В останніх днях серпня тяжко було стрінути українця, що його не переслідувала б займаницька влада. Люди пропадали з своїх хат та не завжди можна було довідатися, що з ними сталося. Яка їх чорна доля стрінула…
Арештували людей таки з вулиці, без жадного повідомлення рідні, свояків. Брали поліцаї за обшивку, кого стрінули на дорозі та був їм не до вподоби. І гнали на певну загладу.
31 серпня появилися оголошення про мобілізацію. Білими плахтами із червоними написами кололо людей в очі.
Заворушилися люди в селі. Бідкали старенькі мами, що то буде. Хіба вже кінець світу. А поліцаї сновигаються поміж хати, на перелазах придержують ґаздів, провірюють мобкарти. Грозять розстрілом — як би дехто посмів не явитися до війська, або село до щенту спалять. А людей на шляхах вивішають.
Врешті сталося! Вдосвіта, 1. вересня 1939 р.
„Одвєчни вруґ нарушил ґраніце паньства польскєґо”…
