1. вересня
В ранці я поїхав до Стрия за своїми справами та орудками. При цій нагоді бачив я від'їзд війська з місцевого полку. Відбувалося це на подвірю 53 полку піхоти. Збірка заряджена в повному виряді. На площі зібралися всі вояки, що мали сьогодні від'їздити на фронт.
Площа виповнилася військом. Довкруги подвіря і біля брами ждали заплакані матері, батьки, брати й сестри. Залунав оклик: „Чолем панє полковніку!”, бо оце на площу ввійшов підполковник, що почав говорити палку прощальну промову.
Більша частина промови була звернена до українців-вояків, яких майже насилу, бо під карою смерти, покликали до війська. Та жадному українцеві не зрушувалось серце, бо до сьогодні сталилась душа терпінням і твердло серце в каторзі та неволі. Бесідник називав українців „брацьмі”. Говорив, що українці спільно з поляками повинні щиро боронити свою державу, в якій до тепер жили, і „добре їм жилося”.
Після промови підполковника перебрав команду підпоручник, що знову з жалем і проханням приговорював до війська. Зчерги приказали виступити з рядів воякам „народовосьці польскєй”. Виступило тридцять
