11. вересня.
В сьомій годині вранці ескадри німецьких літаків бомбардували залізничий двірець і військові обєкти. Налети повторялися чотири рази у відступах що пару годин.
Населення міста втікало на села. В Стриї я мав рідню. В понеділок раненько мої сестри втекли із Стрия пішком до Конюхова. Одна сестра була хвора, дотого з маленькою дитиною. Але найстарша сестра залишилася в Стрию. В понеділок вечір, коли літаки відлетіли і запанував спокій, я запряг коні і поїхав до міста. Не можливо було дістатись до середини міста, бо вулиці переповнені втікачами. Цілою навалою втікали люди з міста. Я залишив фірмана з кіньми й почав продиратися поміж людей. Сестра мала синка, якого я дуже любив; дитина мені не сходила з голови.
На вулиці Морачевського нема чомусь людей, пустка. Я пустився бігти. З розгону влетів у якусь глибоку яму. Що це може бути? Чейже я вулицю добре знаю, ніяких ям на ній скорше не було. — Ага, — думаю собі, впала бомба. В околиці двірця вогонь. Там мешкала моя сестра. Люди пробігають з маленькими дітьми і клунками в руках. Розлягається плач і крик. Кличе мати загублену дитину, а там плаче за матірю дитина. Врешті я добіг до хати. Дім сестри був недалеко вогню, вікна всі висипані, потріскані стіни, завалена стеля. Чудом усі живі. Побачивши мене сестра, кинулась мені на шию і зомліла. Я став її рятувати й вони
