Перейти до вмісту

Сторінка:Воля. – 1919. – Т. 2. Ч. 1-5.pdf/18

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Т. 2. Ч. 1.

17

ВОЛЯ



не перше, займає питання відносно того, як забезпечити претенсії кредиторів старих держав, себто, що зробити з старим державним боргом Росії та Австрії.

Що торкається Росії, справа якої дла всього сьвіту покищо дуже неясна, то цього питання розглянуто ще не було. Але зате дуже пильно займаються в Сен-Жермені державним боргом бувшої Австро-Угорщини. Віденські часописі щоденно друкують великими літерами сповіщення про те, що Чехія не хоче платити, Південна Славія хоче платити стільки то й т. п.

Нас в данному разі цікавить проблєма розпреділення Dette publique між частинами держави з погляду міжнародньо-правного. Дивлючись в минуле ми зустрічаємо таке саме питання у девятнадцятому віці. Як відомо Віденський Конґрес 1815 р. зєднав Бельгію та Голяндію, країни, що відріжняються одна від другої як в расовому, так і в економічному відношенні. Революція 1830 р. знищила цю штучну працю дипльоматів; Бельгія відокремилась від Голяндії, Льондонській конференції 1831 р. прийшлось працювати над питанням про признання Бельгії. Питання це поділяється на дві частина: перша — відносно кордону, друга — відносно боргу Голяндії. В самому принціпі, що Бельгія приймає на себе частку державного боргу Голяндії, конференція була одноголосна. В протоколі конференції підписанім 18. лютого 1831 р. цей прінціп був формулований так: — Les Etats survivent a leurs gouvernements et les obligations imprescriptibles a ceux qui les contractent.“ Отже коли в 1839 р. Голяндія зробила згоду з новим Бельгійським королівством, останнє обовязалося щорічно вносити певну кількість грошей на уплату відсотків по Голяндському державному боргу.

Підстави правонаступности в державному борзі ми зустрічаємо ще раніш в 1814 р. в „Кільськім Трактаті“ відносно відокремлення Норвегії від Данії та приєднання до Швеції. З цього моменту ми маємо такого рода статті майже у всіх народньо-правних трактатах, які торкаються відокремлення та переходу територій від одної держави до другої. Так в „Вілафранкскім трактаті 1859 р. відносно переходу Венеціянского району від Австрії до Сардинії; в „Пражськім трактатї“ 1866 р. Австрії з Прусією. Коли 1864 р. Прусія анектувала Шлезвиґ-Гольштинію, вона переняла на себе частину державного боргу Данії. Навіть до Туреччини, з якою Европа взагалі мало рахувалася, був приложений той же прінціп. На підставі „Берлінського трактату“ 1878 р. новоутворені держави Болгарія, Сербія, Чорногорія переняли на себе частину державного боргу Туреччини. І зовсім недавно після триполітанської війни „льозанським трактатом“ 1912 р. Італія обовязалася виплачувати щорічно Туреччині 20.000 фунтів, яко вкладку для покритя державного боргу на протязі 50 років.

Таким чином, коли територія міняє свого господаря, то до нового господаря в деякій мірі переходять також обовязки по цій території. Маємо тут прінціп римського права — Res transit cum suo onere.