52
Т. 2. Ч. 2.
ВОЛЯ
Хмельниччина тільки поставила руба аґрарне питання на Україні, але його не розвязала. Теперішній момент тільки докінчує оцю роботу, яку розпочав великий аґрарний рух на Україні в 17. століттю. За Хмельниччини так само як і тепер трудність розвязання аґрарного питання на Україні лежала в тім, що українську велику посілість мав не український пан, але чужинець. Тим пояснюється та жорстокість воюючих сторін. Поляки і Українці вирізували себе взаїмно. Те саме ми зауважуємо тепер.
Революційний рух на Україні прибрав знову ті самі жорстокі форми, як за часів Хмельницького, за Руїни і Гайдамаччини. І знову так само як за старих часів на арену боротьби виступають ті самі вороги: з одного боку екзекутори політичною тестаменту Івана Каліти, з другого будівничі Польщі „від моря до моря“.
І одна і друга ідея і „єдиної і неділимої Росії“ і ягайлонської Польщі виключає само істнування української нації. І Поляки і Москалі так само як тоді не можуть погодитися з істнуванням української демократичної державности, і через це само поставлення питання державної незалежности України, викликує реакційні настрої серед широких мас польського і московського народа.
Московські і польські політики радше запрягають в ярмо свої власні народи, аніж мали би допустити до того, щоби українська нація стала паном на своїй землї. Польські провідники радше піддаються своїй аристократичній олігархії, радше терплять корупцію і нехіть її до широких соціяльних реформ, але ніяк не хочуть допустити, щоби український народ здобув державну незалежність.
Одначе соціальні закони далеко сильніщі від тенденцій поодиноких політичних діячів. Московський рахунок на анархію мусить завести. Московський большевизм вже перевів так звану „дику соціялізацію“ землі. Велика посілість на Московщині скасована і юридично і фактично. Московський селянин, який до того перебував в „общанській тюрмі“ тепер вийшов вже фактично з „общини“ і розсівся на просторих дворянських, „удєльних“ і церковних лятіфундіях, як індивідуальний власник, який своїма руками вести ме дрібне селянське господарство.
I тому на Московщині як на Україні майбутнє належить селянинові, а не пролєтаріятові, як думає Ленін і Троцький.
Хмельниччина, яку удалось здушити сконсолідованій акції московської автократії і польської оліґархії поширила свою базу на цілий схід Европі і обняла вже не тільки український, але також і московський народ, а здушити цю Хмельниччину не удається тепер ніякій реакції. Що більше, можна з певністю сказати, що Хмельниччина, як дужий аґрарних рух, пошириться також на Польщу, Румунію і на балканські краї. Тому, що кожний селянин є в дійсности стихійно національним, то в остаточності цей загальний аґрарний рух, який скінчиться переведенням аграрної „реформи“ в напрямі т. зв. дикої соціялізації, то є — скасуванням великої земельної власности, приведе
