Т. 2. Ч. 2.
59
ВОЛЯ
Скоропадський в своє оправдання міг би нагадати „Совѣщанію“ одну тілько фразу з свого інтервю з Піленком, як би він не був сліпою збруєю в руках тих же таки Пиленок.
— Я раджу панам поміщикам вести себе так, ніби німецькі штики завтра можуть зникнути з України!…
Так же само відповідальність за французький скандал в Одесі „Совѣщаніе“ цілком валить на… Французів. Навіть в дикій Росії, кажуть, що в хаті повішеного не зручно балакати про мотузку. Але російські діпльомати в своїх „завѣреніях“ Антанти катеґорично заявляють, що все нещастя трапилось не через те, що Антанта не допомогла Петлюрі в боротьбі з большевиками, не дала йому вчасно зброї, не підтримала українську владу в бажанню задовольнити селян землею, утворити порядок, а навпаки через те, що Французи… вступили в переговори з Петлюрою!
Аж коли Київ взяли большевики, „тілько тоді, каже „Совѣщаніе“ Антанті, французьке командування переконалось, що рощот на Петлюрівські війська був помилковий; але зрозуміти це французькі генерали ніяк не могли, поки самі на ділі не переконались, що народ на Україні настроєний не національно, що льозунги галицьких Українців не мають навіть ґрунту серед українського селянства…“
Автори забули одну дрібницю, що коли з цього погляду подивитися на їх діло — відродження Росії, то справа може здатись й ще сумніщою. Бо Петлюра як не як, а тримається ще й досі і не тілько тримається, а йде вперед, не маючи ні грошей, ні зброї, ні патронів. Тоді як в центральній Росії все завмерло. А Колчак з грішми і патронами відступає за Урал. Далі автори зрозуміли рискованність і непослідовність своєї арґументації. І, щоби зразу виплутатись з незручного становища, заявили: „Зараз Петлюра сам роспустив лишки своєї армії і Україна вже не істнує!…“ Чи повірила остатній заяві Антанта — невідомо. Бо на нещастя авторів заяви, ще і зараз „в Парижі входять з українськими представниками в зносини правда більше „по дипломатическимъ соображеніямъ и въ цѣляхъ информаціи“, але все таки „входять“.
Під кінець свого „строго секретного“ ціркуляра „Совѣщаніе счастливо констатировать“ про свою перемогу над Україною: „не предрѣшая вопроса о Галиціи, занятой Поляками, въ Парижѣ сейчасъ не признаютъ вопроса объ Украинѣ, считая, что это чисто внутренній русскій вопросъ, не требующій вмѣшательства конференціи и что частичная автономія есть тоже чисто русское дѣло, не говоря уже о большемъ.“ І ця перемога так потішає іменитих членів „Совѣщанія“, що вони тілько глухо, скількома словами згадують про иншу річ — про крах їх всеї роботи в Парижі: „пока вопрост объ интервенціи въ Россіи рѣшенъ въ Парижѣ отрицательно.“
Для більш-меньш розумних і дотепних політиків льоґічним висновком з цього остатнього факту було би рішення не деморалізувати протибольшевицького фронту, діскредітуючи в очах Антанти і позбавляючи тим самим антантської допомоги Україну, а навпаки — раз
