Т. 2. Ч. 2.
65
ВОЛЯ
з них не порушив ногами або підніс рамена до гори. Як Остап, так і всі инші низько похилили голови, бо стали тяжкі від сумної пісні: „Немає більш правди на сьвіті. Справедливосте, хто ж може тебе знайти?…
…Нині правда нужденно звязана в путах. І неправда сьміється з неї і сидить з панами на золотих кріслах і сидить з панами в золотих кімнатах…
Олекса випровадив сліпого через поріг. І як вони обидвоє стали серед ночі, запитав молодий: — А чи ми всі можемо йти на війну? „Всї“, сказав старець і швидко зник в темряві, так ніби став видючим серед ночі…
Лиш таємна поетична інтуіція може дати спромогу підхопити такі живі риси народньої псіхіки, далекої і чужої поетові. Автор новель мусів, пробуваючи на Україні, стати на якийсь час не лише холодним обсерватором, але і співчуваючим очевидцем подій. Доля українського народу стала, йому не тілько близькою, але і рідною.
Гайдамака.
Було то на кінці зіми. Поволі таяв сніг… Трава чуть зеленіла. А кров людська лилась — червона, страшна кров. Ніхто тоді не знав і ще того, чи справді буде вже весна, чи знов повернуться зіми кайдани…
Як зараз, памятаю… Малесенький будинок в полі — то невеличка станція. Пуста, покинута, ні одної людини навкруги. Поволі їде, окований залізом, потяг. З відтулин видно криси, кулемети, там далі і гармати. Над всім цим віє смерть, над потягом залізним і над маленькими людьми.
Передня панцирна площадка. Кілька козаків, напоготові всі, не сплять вони, хоть може вже й давно не спали. Спереду ворог, ззаду смерть; обачним мусиш бути ти, козаче! Ось потяг підійшов і тихо став. Хвилина тишини і потім з потягу посунулися люде. Не пасажири, ні, а славні козаки. На поготові всі рушниці, ідуть вперед. Нема нікого.
„Збірайтесь в хаті“ — чути крик.
Усі йдемо. Зійшлись, чекаємо отамана. Запалено вже світ, який пробіг по зброї і освітив обличчя, уніформу.
Тай дивна в них вона! Чудні якісь шапки із чорними верхами! Чомусь на тих шапках замісцъ кокард, лиш черепи з двома кістками! Так козаки ще не ходили! Але, чому обличчя всі такі суворі, стомлені, рішучі? Чому, отой та той козак, майже всі, із перевязками тут ходять? Чому не йдуть до госпиталю? Чому їх мало так? Так, всі… і більше не приходить.
Раптово стихло все, ось входить отаман, славний козацький ватажок. Одягнутий, як всі! Поранений і стомлений, як всі! Бажає щастя він вкраїнському народові, як всі; і через це він тут.
