64
Т. 2. Ч. 2.
ВОЛЯ
дикі пісні на дрімучих людий і зникають в них тлубоко, підчас коли птиці губляться у небі“…
В кількох начерках змальований тут настрій — сей дивний настрій, котрий обгортає душі людські, передчуваючі несподівані вибухи подій. І сей дивний настрій передчуття пронизує всякого, хто читає сей опис. Та-ж сама атмосфера, змішана з чимсь інтімно-містийним здибається і в описі україньскої хати: „У всіх напрямах здається все безграничним… Самі домівки не збереглись від сеї безкрайности; їх малі вікна є повні сього. Лише в темніючих кутиках кімнат стоять старі ікони, як милеві стовпи Бога і сяйво малого сьвітла іде через їх рами, як заблукане дитя крізь зоряну ніч. І сі ікони є одиноким прибіжищем, одиноким певним знаком на дорозі і жадний дім без них не може стояти…
Тут обгортає нас ще инший дух, се дух старини, котрий розбуджує у нас вид старої ікони. Глубокий пієтизм Рільке до памятків старої штуки, не покидав його в жадній вандрівцї: чи в Італії, чи в венеціаньским ghetto, чи в старинних французьких замках, чи в мальовничих улицям Брюкселї, чи перед старанними образами київських церков. Не дивно також, що героєм нашого оповіданя робить Рільке маляра-богомаза, котрий є до того і швець і оба ремесла виконує з рівним запалом. Се Петро Якимович. Як він змучиться при одній роботі, то іде до другої і над його шиттям і підкованням панує та сама побожність, як над його малюванням.“ І знов з гумором каже про його сина: „Олекса намалював образ Св. Діви, але так мало осягнув острий вираз ориґіналу, що його образ виглядав як образ Маріяни, дочки козака Голокопитенка, отже—як щось цілком грішного, так що старий Петро поспішився, перехрестившись, ображену дошку перемалювати в св. Димитрія, котрого він через щось більше всіх святих поважав.“ Але сю домашню іділлю небавом порушив дивний непокій. І вістуном того нещастя став старенький кобзарь, котрого Рільке малює з романтичним почуттям. І в тих самих теплих красках, як мріючий степ, темну кімнату, старинну ікону малює Рільке і сліпого кобзаря. Неначе він був споріднений з Шевченковим, так плястично виринає єго поява з землі! І в дійсности, приглянувшися йому близше, впізнаємо в нім черти Шевченка: тільки більше звернув поет увагу на мальовничість постати: це те старече, віще облича, знищене тяжкою судьбою життя, котре нераз стрічаємо на образах Рембранда: „…в тій хвилі стали темними двері від чогось Високого, Чорного: Воно затемнювало цілий вечір, приносило ніч в хату і порушувалось в своїй величині лише непевно наперід.“ „Се Остап,“ сказала жінка своїм недобрим голосом. Тепер пізнали його всі. То був один з сліпих кобзарів, старець, котрий вандрував з села до села з своєю дванайцяти-струнною бандурою і сьпівав про велику славу козацьку, про хоробрість і вірність козаків, про їх гетманів, про Кірдягу, Кукубенка, Бульбу і инших героїв, так що всі його з охотою слухали… але не про їх діла сьпівала нині пісня. За всі часи сильною здавалась вірність козацька. Глубше спав нині у всіх, що слухали його пісні, танець; жаден
