Т. 2. Ч. 2.
63
ВОЛЯ
Від творів Марії Рільке віє та безгранична можливість перевоплотитись не лише в чужу одиницю, але в чужий нарід — прикмета, яку здибаємо у великих таланів…
Рільке критика називає модерним містиком. В його творах панує тонкий та ніжний настрій французької лірики: дивна внутрішня побожність Верлєна, Вергарена і фантастична творчість Матерлінка. Внутрішня побожніеть Рільке відбиваєся майже у всіх єго поезіях та новелях:
Ти є такий могучий, що мене нема,
Як я постану близько твоїх шат;
Ти темний є. І твар твоя мала,
В брокатах Твоїх нічого видать,
І Твоя воля филею пала…
І кождий день у них — в безодню пропадає…
І дивно. Сей реліґійний містицізм впроваджує Марію Рільке в українське життє, котре для поета повне чарівного, глибокого пієтизму. Тому не без причини помістив він дві новелі з українського життя в збірці „Оповіданя про любого Бога.“ („Geschichten vom liben Gott“), котрої сам наголовок вказує на містично-релігійний зміст.
Окрім згаданого містицізму, ще одна черта характеризує новелі Рільке. Їм бракує реалізму. Це не реалістично-побутові начерки з українського життя. З них ми довідуємося дуже мало про зовнішній вид краю, людей, їх звичаї та щоденне життя. Як сілуети, виринають поодинокі постати. Скупими рисами змальований краєвид. Але в тих начерках пера стільки правди, стільки тепла, що перед нашими очима повстають яскравими фарбами змальовані картини. В дійсности Рільке не описує, не вичислює, не збирає до купи поодинокі спостереження — але малює, як маляр — експресіоніст, даючи кількома рисами повні експресії образи. Ось приклад з новелі „Пісня про справедливість“ Поет розповідає про козацкі повстання. „Польскі пани були гнобителями в полудневій Росії. І в тих тихих, самотних степах, котрі називають Україною, вони були твердими панами. Їх утиск і жадоба Жидів, котрі навіть церковні ключі мали в руках і лише за платню віддавали їх правовірним, спричинив в народі коло Київа і над цілим Дніпром дивне умученння і задумчивість. Саме місто Київ, се святе місце, се місце, де Русь першй раз сорокома церковними куполами про себе оповідала, ховалось що раз більше в себе, і гинуло ся в пожежах, неначе в наглих, божевільних гадках, поза котрими ніч стає ще більше безмежною. Нарід в степах не знав, що сталося. Але обхоплені дивним непокоєм виходили в ночі старенькі люди з хат і оглядали високе, вічно безвітряне небо, а в день можна було бачити постати на горбах могил, котрі вичікуюче відбивалися в рівній далечині. Ті могили були домовинами минулих поколінь і вони, роскотились по цілому степові, як мертвий, сонний удар филь. І в тій країні, в котрій могили є горами, люди стали прирвами. Гликоке, темне, мовчазне — населення, а їх слова є лише слабенькими мостами понад їх справжнім життям… Часами лише кидаються
