Що ми Львів утратили, на це склалися ріжні причини, — хоч найважнійшою була все таки польська чисельна перевага. Та що ми його взяли і в нім проголосили утворення Західньо-Української Народньої Республики і її з’єдинення з Великою Україною, — це в великій мірі заслуга Вітовського.
Коли наші війська уступили зі Львова, я лежав недужий і опісля три місяці мусів ховатися від рук польських властей. Ховаючися й укладаючи пляни на тоді, як наші знов прийдуть до Львова, я мріяв, що вулицю, при якій лежить Народний Дім, де була наша головна кватира, назвемо вулицею Вітовського.
Нашим не судилося прийти до Львова, а Вітовського вже нема між живими. Але я таки міцно вірю, що вулиця Вітовського буде у Львові.
Коли я зі Львова дістався на український бік, Вітовський уже був уступив зі становища Державного Секретаря Військових Справ. На тім становищі зорґанізував галицько-українську армію. Його політичні противники вказували на його похибки. Одначе їм треба протиставити його діло — армію.
В марті ц. р. Державний Секретаріат ухвалив вислати нас обох до Парижа, як делеґацію для заключення польсько-українського перемиря.
Памятаю чудовий весняний день з початком цвітня, як ми їхали зі Станиславова по військові інформації до Головної Кватири в Ходорові. Поля, на яких видніла перша весняна зелень, були залиті сонцем і такі тихі-спокійні. А ми говорили про те, як нам удасться спинити війну, і ці поля оживуть животворною працею селянина-хлібороба.
Дня 17. цвітня виїхали ми в нашу дорогу. Вітовський прилучився до нас в Рожнітові, де жила його сімя. „Сподіюся, що приїдем до Вас на зелені свята!“ — сказав я на прощання його дружині. Тоді ми були такі певні, що перемиря буде заключене. Адже справою занявся Вільзон і Рада чотирох . . ,
Дозвіл на приїзд до Парижа ми добули без перешкод. В перших днях мая переїздили через покриті цвітом дерев долини і гори Швайцарії. Я оповідав Вітовсічому про цю країну те, що знав з особистого побуту в ній. Як це вже давно було! А його очі — з сяєвом cелянської любови до Матері-Землі — світилися серед розмов-мрій про те, яким цвітущим огородом може стати наша плодюча українська земля, коли ми насадимо в ній таку культуру, як швайцарськї хлібороби на своїй землі. Говорили ми також про військову організацію Швайцарії — народню міліцію. Він снував думки про те, щоб тоді — коли вже спокійно буде на Україні — простудіювати цю орґанізацію, при тім доповнити свою військову освіту, а потім працювати для української військової орґанізації. Одначе не позволили собі оглянути Швайцарію, спішилися до Парижа. Як будемо вертати — казав я — тоді вже позволимо собі на який тиждень часу і оглянемо красу цеї країни. Та їдучи з Парижа, поспішав він знов, щоб як найшвидше дістатися до Директорії. А більше їхати туди — не судилося йому.
