В Парижі зразу неначе все йшло гарно, а потім все заломилося. Вітовський ходив, як з хреста знятий, — такі мав хвилі розпуки, що буде далі.
Перед від'їздом Вільзона з Парижа написав до нього рішучий лист, в якім представляв, що [український нарід з польським ярмом ніколи не погодиться. Цей лист в порозумінню з президентом делегації Сидоренком ми підписати оба й вислали Вільзонові. Замітний також його лист до ґенерала Ля Кроа, військового співробітника „Lе Теmрs“, якому відповів у тім листі на його виводи про протибольшевицький фронт. Взагалі в Парижі переконався я, що в Вітовського був визначний публіцистичний талант. Згадуючипро його діяльність в Парижі, хочу ствердити, що він стояв рішучо на становищі державної самостійности і єдности всіх українських земель і був рішучим противником тих осіб, які в сій справі не йшли зовсім ясною дорогою.
Поза ними позискав собі щиру прихильність цілої делегації, і вістка про його смерть просто всіх убила.
Париж його не привязав до себе, — хоч подивляв артистичні скарби сього міста. Все рвався до дому, до своєї військової праці. Вкінці виїхав 7. липня, щоб дістатися до Директорії зі звідомленням про положення в Парижі. Планував вернути ще до Парижа з інструкціями від Директорії, а тоді їхати до праці на Україні.
Ми в Парижі планували, що вдасться нам дістати для нього дозвіл на переїзд через Румунію. Та коли справа затягалася, він рішився поїхати літаком, щоб як найшвидче сповнити задачу, яку вважав для нашої політики в Парижі дуже ажною.
Більш ніж чотири роки війни обминала його куля. А літак завів. А може — йому таки належалася найпочесніша в часі боїв за рідний край смерть вояка при сповненню обовязку? . . .
Згадуючи про нього, нехай мені вільно буде сказати також те, чого за його життя я публично не сказав би: як він любив свою дружину й діти — півторалітню дочку, яку так мало бачив (він одружився підчас війни) і ще тоді, підчас нашого побуту в Парижі, ненародженого сина. Иноді ходимо по Бульонськім лісі, тай виривається в нього туга: „Чому тут зі мною не може бути моя жінка й діти?“ 3 якою любовю купував він ріжні річи, щоб завезти їх своїм рідним, скуповував ріжні артистичні малюнки, щоби прикрасити свою хату, якої властиво ще не зазнав, бо все був тільки гостем дома.
Очевидно, що уряд Української Республіки і вся Україна подбає щоби дружина Вітовського могла без жури виховувати його діти на дітей України, гідних памяти батька.
І тіло Вітовського буде очевидно перевезене на Україну.
І вулиця Вітовського таки буде у Львові.
А йому на останнє прощання нехай буде мені вільно сказати те, що в важких хвилях говорив йому в Парижі:„Щоб не прийшло, треба дякувати долі, що призначила Тобі жити в такий момент, що
