хами, як також і харчова представляються в тих двох країнах прямо катастрофічно. Франція ще до війни не могла своєю вугляною продукцією покрити запотребовання і мусіла ввозити около 40 відсотків чужого вугля. Італія не має своїх власних копалень і тому вона ще в більшій мірі залежить від ласки й неласки Анґлії й Америки. Тимчасом так американський дядько Сам, як також й англійський Джон Будь мають також свої домашні клопоти. Вправді тим двом країнам негрозить угольна катастрофа, бо хоч в них і впала продукція, то все-ж таки їм вистане для внутрішнього вжитку, одначе під тою умовою, що замкнеться вивіз і не випуститься за межі Анґлії й Америки ні одної тони вугля на європейський суходіл. Щоби перетримати зіму, прийдеться в деяких країнах нищити ті остатки лісу, які ще заховалися в Европі. І от ми бачимо на пр. в Швайцарії і Австро-Німєччині. що льокомотиви опалюються половину вуглем, а на половину дровами, так само як у нас на Україні. Звичайно, що ця тяжка економічна кріза отвережує народи Антанти від переможницького дурману.
З огляду на економічну всесвітню крізу дасться усталити такий закон: Де економічна кріза глибша, там пролетарські маси настроєні лівіще, інакше ліві настрої пропорціональні до глибини економічної крізи. І ось ми бачимо, ще найлівіще настроєні швайцарські, французькі й італійські пролетарії. На право йдуть пролетарії Анґлії, Бельґії, Голяндії, Америки і Німеччини.
І саме в нерівномірности економічної крізи треба шукати труднощів, які стоять на перешкоді з’орґанізування одноцільного інтернаціоналу, саме в тій нерівномірности економічної крізи лежить причина того, що істнують два інтернаціонали: московський і женевський. Більшість романських соціалістів з швайцарськими схиляється до третього московського Інтернаціоналу, бо саме романська раса переживає тепер найгостріщу крізу. Одначе скрізь на світі зауважується тенденція пролетарських мас не до піднесення продукції, а тим самим до усуненя світової крізи, але радше до її поглублення. Штрайки, які стали хронічним явищем у всіх країнах, не мають тепер характеру окопної війни праці з капіталом, але характер маневруючої війни, в якій ходить о здобуття політичного тєрену для пролетаріату. І хоч пролетаріат вдійсности роз’єднаний, одначе на однім він погоджується: капіталістична система продукції і розпроділення її з всіми її явищами паразитізму і визиску повинна бути замінена соціалістичною системою продукції і її розпроділення, але до цего потрібно, щоби пролетаріат захопив владу в свої руки. Вага питання лежить тільки, в тім, в яких формах має пролетаріат виконувати цю владу, чи в формі диктатури пролетаріату московського зразка, чи в формі парламенту трудового народа: фабричного пролетаріату, селянства і трудової інтеліґенції. Нам здається одначе, що в решті решт поборе друга здоровіща думка, а це тому, що диктатура пролетаріату стоїть на дуже вузькому класовому становищі. Вона вводить, класові прівілеґії, втім випадку фабричного пролетаріату, і обурює проти себе другі працюючі класи, а завданням революції повинно бути не законсервовання клясів, але створення одного працюючого клясу, який тільки диференціюється що до свойого заняття. Революція повинна кінець кінцем привести до співробітництва всіх працюючих.
Розуміється, що серед такої бурхливої атмосфери приходиться працювати мировій конференції дуже тяжко. Засліплені перемогою парижські диктатори з початку іґнорували всесвітній пролетарський рух і тому, що не політичний крок з їх боку,
