то все помилковий. Парижська конференція, зрадивши прінціпи самовизначення народів, явної дипльоматії, міжнародньої справедливости, вела наради в такім самім духу, як дипльомати старої Меттерніхової школи на віденському конґресі. і чим дальше вона радила, тим більше падав її авторітет не тільки у народів переможених, але у тих, котрі відтинали купони з перемоги Антанти, таких як Поляки. Румуни, Югославяне і Чехо-Словаки. Дійшло до того, що навіть годованці французького імперіалізму перестали слухатись Ради пятьох і робили наперекір її постановам. Парижська конференція показалась цілком безплодною і за сім місяців своєї праці вона не полагодила ні одного більш важного питання, бо навіть версайський мир показується нічим иншим, як грубим томом паперу.
Проти версайського миру виступила Америка, де знову запанували ґерманофільські настрої. Американський сенат під проводом сенатора Кнокса стоїть в опозиції до Вільсона, який своєю слабістю допустив до нарушення своєїж таки програми мира, відмовляється ратифікувати версайський мир з Німцями і стоїть в своїй більшостіина тім становищі, що треба заключити сепаратний мир Америки з Німеччиною. Звичайно, Американці роблять це не з сентименту. Вони рахують добре. Версайський мир готов кинути Німеччину в обійми Японії і Росії і ці три держави: большевицька Росія, Німеччина і Японія, можуть створити могутній бльок, звернений проти анґльосаксонської раси, особливо проти Америки. Щоби Німеччину відтягнути від цего бльоку, Америка мусить настоювати на скасуванню версайського мирового трактату, вона мусить вести політику, програму якої сформулував Вільсон в своїх чотирнайцяти точках. В анґльосаксонськім світі починає переважати думка, що тільки консеквентне переведення в життя прінціну самовизначення культурних націй може усунути конфлікти.
Парижське повітря показалось занадто задушним для молодої рослинки самовизначення народів, котра дуже скоро зачахла і завила. Показалась потреба перенести її на ґрунт з більш відповідним, демократичніщим кліматом. Вже давніще була боротьба в антантських колах, що до місця, де має зібратись мирова конференція. Одні хотіли її скликати до Вашинґтону, другі до Парижа. Перемогла тоді „героїчна" Франція. Та з очевидним банкроцтвом мирової конференції в Парижу, Вашінґтон здобував собі щораз то більший політичний вплив. Особливо народи, покривджені або зіґноровані парижською мировою конференцією, простягали свої руки з проханням о підмогу до Вашінґтону, і туди почали з’їздитися представники тих народів. До тепер з'являлись там представники 17 покривджених народів. Як повідомляє „Сhісаgо Тrіbіnе," державна комісія сенату для закордонних справ в Вашінґтоні назначила вже день, в якім переслухає тих представників. Є між ними представники Єгипту, Індії, Ірландії, України, Кореї, Литви і т. д. Серед американських Німців повстала думка, щоби так державні Німці як Австро-Німці вислали своїх делєґатів з метою використати нагоду. На цю постанову сенатської комісії треба дивитись, як на перший крок в напрямі організації другої мирової, тепер вже вашинґтонської конференції. Знаючи енерґію Американців, можемо бути певні, що їм удаться таку конференцію з’орґанізувати і цілком змінити постанови парижської конференції.
Відмова ратифікації версайського мира з боку Америки і спроби скликання другої мирової конференції в Вашінґтоні — це симтоми розпаду Антанти. Що Антанта не йшла дружно на мировій конференції в Парижу і що „тигрові“ Клємансо тільки з великим трудом удавалось вигладжувати ріжниці поглядів, для нікого не було тай.
