жавне право. Українська нація два рази на протязі своєї історії тратила свої вищі кляси, і це дає нам доказ того, що на Україні неможливе створення инакшої державности, як демократичної, так само, як неможливим це було в Північній Америці, яку скольонізували анґлійські „соw-bоу’ї.“
З цих міркувань ясно виходить, що з себе уявляє український національний тип. Не є це тип старої засиділої вже кольонізації, але тип молодої, подібної до американської. Тяжка історична доля, вічна боротьба з номадами, витворила дуже сильний і енерґічний тип українського кольонізатора, котрий не позволяє над собою запанувати політично. Може дехто закине: атже-ж панувала майже півтора століття Росія. Одначе це діялось до того часу, поки не була скінчена кольонізація південно східньої Европи. Український народ толерував до того часу царську неволю, поки не скольонізував всіх земель південно-східньої Европи, поки московська державна орґанізація захищала українського кольонізатора перед номадами. Велика Росія сповнила своє історичне завдання. Вона разом з Україною усунула Турків і Татар з північного побережжа Чорного моря. З хвилею, як це сталось, „єдина і неділима“ вже не потрібна. З цею хвилею вона віджила свій вік. Український народ вже не потрібує Росії, як державної орґанізації, і здобувши при допомозі своєї дужої кольонізаторської діяльности величезну національну територію і розмноживши свою людність до висоти 50 міліонів, став державно зрілим. Що це так, доказує нечувана скорість, з якою українська нація з’орґанізувалась і проголосила через свій орґан, Центральну Раду, акти державно-політичної ваги: універсали.
Та українська державність має, опріч труднощів зовнішніх, побороти також труднощі внутрішні. Річ в тім, що вслід за кольонізаторським українським плугом посувались, так як за польських часів, прислужники й аґенти московської оліґархії. Вони старались зденаціоналізувати український демос, що їм не удалось, але зденаціоналізували тільки знова таки великих земельних власників, молоду українську буржуазію, частину трудової інтеліґенції і фабричного мійського пролетаріату. Та коли трудова інтеліґенція, українська з походження, й український фабричний пролєтаріят почали дуже скоро дерусифікуватись і українізуватись, розуміючи добре, що українська державна ідея — це ідея демократична і революційна раrехсеllеnсе, то не могла з природи річи з’українізуватись і здерусифікуватись також українська територіальна буржуазія і великовласницька аристократія. І ось тому ця буржуазія і аристократія скорше толерує большевизм, хоч він крайній лівий, ані ж мала би допустити, щоби утвердилась українська демократична державність. Вона рахує так: чужинецький большевизм сповнить одно завдання, т. є. заховає Україну для Московщини, де скорше чи пізніще мусить дійти до реакції. Коли-ж утрівалиться українська демократична державність,то в ній не буде місця для зденаціоналізованої буржуазії і земельної аристократії. І тепер ми знову бачимо, що ця зденаціоналізована
