нархів, другі монархії з монархами. І це цілком природно. Всі ті нові держави, або старі, а тільки побільшені, завдячують своє істнування ласці Франції, а відомо, що „свободолюбна французька республіка“ була що до конституційних свобід, ґарантій недоторканости особи, свободи преси і зборів, далеко більш реакційною ,і по свойому духу монархічною, як стара Австрія (без Угорщини nоtа bеnе), або навіть німецький державний союз. Головною прикметою монархізму є перш за все до крайности посунений централізм і нищення стремлінь місцевої людности до самоуправи. Франція є тільки на зверх одноцільною з національного боку державою. На її території жиють малі і більші племена, на пр. Бретонці, Баски, котрі не говорять французькою мовою і мають свою прастару ще ґалійського походження культуру. Всі вони віддані на жир насильного офранцуження. Звичайно, що така націоналістична політика з боку французького уряду причиняється до того, що там ще дуже сильна феодальна аристократія і духовенство, які належать в цілости до роялістичного табору. І от тепер ми бачимо, що властивим диктатором Франції і також підпорою монархічного руху в Европі не є властиво „тигр“ Клємансо, президент мирової конференції і військовий міністр Франції, але маршал Фош, клєрикал і рояліст, і те все, що Клємансо робить, робить він під диктат свойого підчиненого. Тільки на реакційну постать Фоша покладає надії збанкротована монархічна ідея в Европі.
І ось ми бачимо, що найбільшою прихильністю з боку реакційної Франції тішиться найбільш ретроградне румунське королівство, де маси ще не прийшли до слова, і всіми справами керує великоземельне боярство на чолі із своїм королем; дальше Польща, де ще не виросла демократія, дякуючи величезному впливові ультрамонтанського католицького клєру і слабости соціалістичного руху; ще дальше Юго-Славія, де Серби стараються зцентралізувати склеєну з племен о ріжній культурі й історичній минувшині державу; врешті Чехи, котрі станули аж до соціял-демократів включно не на становищі самовизначення народів, але на історичнім становищі корони св. Вацлава, так само як Мадяри на становищі корони св. Стефана. Розуміється, що таке „історичне“ становище тільки годує реакцію і будить монархічні тенденції в тих de nоmіnе республіках, а de fасtо монархіях без монархів. Для нас цілком не дивно, що польська преса і то не тільки консервативна („Сrаs“), але й — sеt vеnіа verbо — демократична („Nоvа Rеfоrmа“,„Bustrowаnу Кurjег Gоdzіеnnу“) повітала монархічний переворот на Угорщині, як її відродження. Нас не здивує також, коли Польща вибере собі якогось „królа“, бо там дужі монархічні симпатії.
Ніби-то республиканцями є „демократичні“ Чехи. Вони протестували разом з Югославянами проти монархічної реставрації на Мадярщині, одначе не з прінціпіяльних мотивів, як переконані республіканці (протестувала-ж проти монархізму на Мадярщині і проти габсбурської реставрації на Мадярщині також югославянська монархія), але тому, що вони в відреставрованім угорськім королівстві бачуть цілком слушно небезпечного конкурента свойого власного імперіалізму. Тимчасом Чехи ведуть не республіканську демократичну політику, але політику імперіалістичну в відцошенню до тих народів, які з ласки реакційної Франції дісталися „під високу руку“ Чесько-Словацької Реснублики. Як відомо в Чесько-Словацькій Республиці знайшлося більше „інородців“, як самих Чехів. Перш за все силою приєднано до республіки богемських Німців, котрі культурно й економічно стоять на дуже високому рівні. Дальше прилучено до республики
