Словаків, народ, котрий має цілком осібну від Чехів мову, культуру й історичну традицію, врешті з уорських Українців, котрі навіть в найдавніщу давнину ніколи не жили спільним історичним життям з Чехами й моравськими „ганаками“. Додаймо до того ще й плеських Поляків і національну жидівську менцшість, то виробимо собі поняття, як сорокатим є з національного боку цей державний новотвір, який називається Чесько-Словацькою Республікою. Не є вона національною державою, але державою національностей, з котрих кожна з них має замкнуту національну територію.
Одначе Чехи не хочуть здати собі справи з фактичного стану річей. Супроти богемських Німців вони примінюють вже тепер політику насильної чехізації, супроти словацької національної окремішности вони відносяться неґативно, повторяючи Валуївську засаду: „Не било, нєт і бить не может словацькаго народа“. Замість ступити на одиноко-можливий шлях національно-територіяльних автономій, який одиноко вивів би Чесько - Словацьку Республіку з труднощів, які вона зараз переживає, Чехи в своїм шовіністичнім засліпленню поклоняються крайньому централізмові, що тільки будить і підживляє центрофуґальні сили в нутрі самої республіки. Словаки під проводом Глінки і Дворжака вислали до Варшави делеґацію, яка домагається збройної інтервенції з боку Поляків. І ці сепаратистичні тенденції замість зменшуватися, будуть кріпшати, коли чеська політика не послухає ради німецько-богемських соціалістів, які в Теплицях винесли резолюцію в тім напрямі, щоби Чесько-Словацькій Республищі надати кантональну конституцію на швайцарський взірець. Не досить називатися республікою, треба ще й вести республіканську демократичну політику, політику не централізації, а децентралізації, бо інакше тільки годується реакцію і підготовляється монархічну реставрацію. Останні події в Празі, велика монархічна демонстрація, що відбулася дня 5 вересня, повинні звернути увагу чеських політиків на небезпеку, яка грозить самому існуванню Чесько - Словацької Республіки, Не досить арештувати монархічних діячів, магнатів князів Льобковіц; треба усунути причини а перш за все оздоровити політичне думання.
Імперіялізм малих народів тільки годує реакцію в Середній Европі. Вправді усунено, дякуючи Антанті, на Мадярщині „республйканського“ ґувернера, Йосифа фон Габсбурґ, одначе його реакційний уряд під проводом Фридриха лишився дальше, спіраючись на „христіянський народ“. Ніякі спроби оздоровлення відносин на обезсиленій Мадярщині не помагають. Фридрих спірається перш за все на румунське окупаційне військо і при його допомозі виконує нечуваний досі білий террор, арестовуючи, стріляючи й вішаючи немилих собі особ, котрих обвинувачує в большевизмі і комунізмі. Реакція докотилась до того і стала то того нахальною, що уряд Фридриха позволив собі навіть арештувати кореспондента віденської ґазети „Dеr Моrgеn“, в тім часі, як він телефоном передавав відомости до своєї ґазети про мадярський терор на німецькій Західній Угорщині, признаній Сан-Жерменським трактатом, як австро-німецьку територію.
Довго стогнала антантська гора, поки породила мишу в виді Сан-Жерменського мирового трактату з Австро - Німеччиною. Як виглядає цей „мир“, ми вже мали нагоду реферувати в однім з попередніх оглядів. Цей „мир“ з боку політично-територіяльного уляг тільки тій зміні, що цілу німецьку територію признано, як інтеґральну частину Австро-Німеччини, одначе німецький Тироль, німецька Моравія і Богемія лишаються при „національних“ державах. З фінансового боку є де
