приходиться, особливо Анґлійцям і Американцям, котрі знетерпеливились вже румунським своєвілям, говорити гостріще з „дитиною“. Антанта посилає до Букаресту свойого делєґата, Сер Джорджа Клерка з дуже широкими повновластями. Як повідомляє „Іntrаusіgеаnt“, антантський делєґат має загрозити Румунії зірванням приязних зносин, на випадок, коли Румунія: 1. не опорожнить мадярської території з румунських військ в означенім часі, 2. не занехає самовільних реквізіцій, 3. не віддасть досі реквірованих матеріалів до розпорядку репараційної комісії і 4. не піддасть румунських військ, які знаходяться на мадярській території і які лишаться для заховання порядку під антантське командування. Покй що Америка й Анґлія аґітує за з бльокуванням Румунії. Особливо ця бльокада має відноситись до військових матеріялів. Чи дійсно маємо тут до діла з серіозним конфліктом, чи тільки з ґазетними чутками, годі розуміти. Одно тільки ясне, що Антанта на мировій конференції, стараючись розломати ґордийський узол міжнаціональних конфліктів, щораз то більше його замотує.
Чим дальше в ліс, тим більше дров. Чим дальше на схід, тим узол національних конфліктів стає більш замотаним. А замотався він на українській території. Старається його розмотати українське верховне командування, котрому приходиться боротися і з большевиками і з Колчаками і з Денікінами. Щоби мати хоч один вільний фронт, українське командування заключило з польським командуванням чисто стратеґічне перемиря. Установлено демаркаційну лінію. Українське командування домагалось виміни полонених так Галичан, як і Наддніпрянців, щоби побільшити свої сили в боротьбі проти большевиків. Також домагалось воно, щоби на окупованих Поляками українських територіях українське командування мало право, робити набор рекрутів з метою побільшення протибольшевицької української армії. Що до другої точки, то польське командування згодилось поки що увільнити полонених Наддніпрянців, Галичан увільнити не хоче. Розуміється, що не хоче воно згодитись на набір рекрутів в окупованих Поляками українських землях. Дальші переговори ведуться. Одначе „з Ляхом дружи, і ніж за пазухою держи." Вже після підписання перемиря 1. вересня ц. р. Поляки нарушили демаркаційну лінію. І тільки тоді, коли проти них виставлено фронт і здорово побито, Поляки зачали респектувати перемиря.
Польська політика в українськім питанню не знає, на яку ступити. Річ очевидна, що коли настав зворот в румунській політиці в відношенню до України, Україна, маючи з румунського боку забезпечений фронт, перевела внутрішню орґанізацію війська і тилу, українська армія очистила від большевиків майже ціле правобережжя, і врешті, здобувши 1. ц. м. Київ, перекинулаcь на лівий беріг, де їй приходиться зіткнутися з військами Денікіна і з большевиками. Українці одначе не можуть іти дружно з денікінськими чорносотенцями і тому Денікінові, раз він хоче серіозно боротись з большевиками, прийдеться очистити Україну і звернути всі свої сили на Московщину, або бути розбитим спільними силами большевиків і Українців. Инакшого виходу немає. Одначе польська політична думка, котра іґноруе силу українського визвольного руху, поділилась. Одні польські політики, більш ліві, бояться „єдиної і неділимої“ Росії вразі перемоги Денікіна, а то тим більш, що Денікін витягнув з архіву тестамент Івана Каліти, що до „собіранія русских земель“, і підніс претенсії на Галичину і Холмщину, після здобуття яких дісталось би також на горіхи етноґрафічній Польщі, і тому вони радше хочуть мати сусідом демократичну Україну, з якою навіть склонні заключити союз проти Московщини. Одначе
