рожнеча, яку чують до Поляків Українці, Литовці, Білорусини і Латиші.
Польща тепер є одинокою поважною реакційною силою на Сході Европи, далеко більш грізною як Юденіч, Колчак і Денікін, силою, котра змагається знищити здобутки революції, змагається перешкодити самовизначеню східньо-европейських народів, і тому над нею збіраються грізні хмари національного гніву. Своїм безоглядним поступованням в анексованих краях, переслідуванням місцевого національного руху, замиканням шкіл на Білій Русі, в Галичині, Холмщині й Підляшшу і насильною польонізацією кидають Поляки ці всі „кресові“ народи в обійми большевизму, соціальна програма яких далеко більш припадає до смаку поневолених польськими панами народніх мас, аніж незрозуміла для них, фантастична ідея, Польщі „від моря до моря.“
Тимчасом у самих большевиків, яких не удалося повалити, не дивлячись на дволітню боротьбу, мусіла настати ревізія думок в національнім питанню. Симптоми того вже є. Дорпатська нарада, в якій брали участь представники совітського московського уряду, показує, що большевики почали вже рахуватися з національним почуванням і що вони, аби утриматись при владі і не допустити до реставрації царату, готові за певні економічні і торговельні уступки визнати самостійність тих республік і на тій плятформі заключити з ними мир.
Коли удасться зліквідувати Денікіна, а що це удасться, можна бути певним, тоді большевики мусять примиритись також з правом Українців на державно-правне самовизначення. І тоді Московщина з Україною заключить мир за ціну знову таки торговельних і економічних уступок. Виключивши мир з большевиками, ці сумежні з Польщею республіки позбавляться великого фронту. Тоді вони за ніяку ціну не допустять, що би хоч найменший кусник їх національної території підпав під чуже панування. І тоді весь гнів цих сумежних народів звалиться на голову реакційної Польщі, котра в так брутальний спосіб обрабувала їх право на самовизначення. Маючи на своїм чолі соціалістичні уряди і спільну соціальну і політичну програму, ці республіки заключать між собою мілітарний союз проти Польщі і проти кожної держави, яка проявила заграбницькі тенденції в відношенню до їх національних територій.
І тоді не буде сили, на яку могла би опертися сучасна Польща. Ми бачимо, що антантські держави, які вели одноцільну політику, коли ходило о перемогу, тепер розходяться в своїх стремліннях. Зарисувалась велика ріжниця між Італією і Францією, між Европою і Америкою. Антанта істнує тепер фактично, тільки з імені. Вона розпалася, і безплодна мирова конференція в Парижі, до котрої молились польські політики, розходиться, бо сама бачить упадок авторітету. Навпаки ми бачимо, що на Сході Европи починає творитись могуча коаліція молодих і бадьорих народів, починає творитись єдиний революційний фронт.
