|
Осип Назарук. |
Не на злобу дня, а на злобу десятиліть закроюється те, що вже сталось й дальше діється між Українцями галицькими й наддніпрянськими. Вважаючи „Волю“ незалежним орґаном свобідного слова, хочу в ній обговорити ряд питань з ріжних обсягів.
Першим і найбільш пекучим питанням уважаю загострені відносини між Галичинами й Наддніпрянцями. Не дурім себе і не затаюймо перед собою дійсного стану справи: ті відносини глибоко загострені. З обох боків кидають в себе найтяжчими закидами, якими можна кидати, а саме: закидами про зраду. Та це хоч яке прикре, одначе воно, на мою думку, ще не таке глибоке й важке в наслідки, як инший масовий прояв. Як відомо, перед польською інвазією втікло на Велику Україну багато цівільних Галичан. Числа їх годі означити. Одначе сміло можна сказати, що тих утікачів було багато, що походили вони зі всіх суспільних слоїв і що була це сіль галицької землі: це втікали всі ті, що працювали на народній ниві і для того боялися приходу Польщі (а, розуміється, мали змогу втечи) священники, урядовці, селяне і робітники.
Отож усі ті люде, або майже всі вернули з Великої України — з найбільшим розчаруванням, яке можна собі представити. Багато з них вернуло навіть на небезпеку, що попадуть в польську тюрму. Багато з них, вертаючи, говорило: „Піду конати в польський табор полонених, а не можу завше дивитись на це, що тут діється…“ Багато вивтікало в чужину — ще за довго перед катастрофою. Хто говорив з тими втікачами, яких можна було ужити до найсоліднішої праці, той знає, з яким розчаруванням до наддніпрянських відносин відійшла відтам маса Галичан. А треба знати, що були це переважно люде, які перед тим, заки побачили Велику Україну — найбільш рішучо домагалися абсолютного злиття Галичини з Великою Україною. Послухайте, що вони говорять тепер…
Всі ці факти вимагають освітлення. Не задля лайки на тих, що провинилися, чи не провинилися. Бо в революційнім часі скрізь діються страшні річі. Хто знає докладніше історію великої революції у Франції, або ще більшої революції в Росії, яку саме переживаємо, той не дуже дивується тому, що діється на Україні.
Але є одно втім дивне: ми не маємо ніяких автентичних даних для з'ясування того, що сталося, а тим самим для усвідомлення собі помилок і для науки на найближчу будучність. І на це хотів-би я звернути увагу тих, що мають обовязок — з'ясувати це загалові. В першій мірі треба це зробити в справі закидів взаїмної зради. Що в тій справі знає широкий загал? Він знає тільки те, що пишуть приватно з обох боків: Галичане закидають Наддніпрянцям, а особливо Петлюрі і його міністрам, що вони під гарним гаслом „єдности“ хотіли одержати право — розпоряжатись західньою Україною, щоби могти запродати її Полякам — без ніякого еквівалєнту з польського боку.
