А знов Наддніпрянці закидають Галичанам, що їх армія перейшла до Денікіна, реакціонера й ворога України.
Чи, як, що і коли відбувалося це в дійности, ніхто напевно не не знає. Не знає цього не то широкий загал, але навіть загал публіцистів; навіть офіціяльні особи на високих становищах так баламутно представляють собі ці події, що просто прикро дивитися на це (гляди: „Отвертий лист д-ра Михайла Лозинського з дати: Париж, 31. січня 1920).
І годі дивуватися цьому. Бо до цеї пори ні один, ні другий український уряд не уважав за відповідне, видати хочби збірку документів про договори, які заключили між собою Західня й Велика Україна. До цеї пори ні Кудриновський, ні Павлюк, ні Пилипчук не подали до відома нашій публиці, хто і які заяви уповажнив їх складати в справі Галичини. До цеї пори невідомо публиці з жадного офіціяльного джерела, що переговори з Денікіном наказав провадити головний отаман Петлюра, невідомі ніякі його директиви в тій справі, словом — невідомо докладно ніщо.
З такого фактичного стану, де ніхто нічого докладно не знає, мусять повставати сплетні й лайки та взаїмні рекрімінації — без жадної користи для з'ясування справи й науки на будуче, якої так дуже треба. Не балаканини й лайок, а документів хоче публика! На основі цих документів кождий думаючий чоловік сам виробить собі погляд на це, хто, в чім, де й коли завинив. А оба українські уряди мають обовязок оповістити потрібні документи. Тут годі викручуватись якоюсь „таємницею“. Бо не є вже ніякою таємницею, що в Парижі ріжні панове діскредитують галицьке представництво вже за сам факт, що воно галицьке, себто „сепаратистичне“. А це було-б немислимим, якби широкий загал знав договори, заключені між обома українськими урядами.
Вже само офіціяльне оповіщення згаданих документів, директив і т. п. заощадило-б українському загалові цеї маси інвектив і лайок, які затроюють атмосферу. І чому оба уряди не зробили досі цього? Взагалі публика має право, почути якийсь офіціяльний звіт про їх роботу, про видані міліярди, про міліони, пропиті деякими місіями, про силу урядовців, які сидять по ріжних „інстітуціях“, про видайність їх праці, про буджет тих установ і т. д.
Друге згадане тут питання вже не так легко освітити. Але й воно дасться освітити і дасться знайти спосіб на це. На мою думку — цей одинокий спосіб для вияснення другого питання, яке принесло-б нам вияснення цілого ряду питань внутрішніх справ на Великій Україні, є сотворити бодай за кордоном спільну репрезентативну організацію, в якій могла-б з'осередитися опінія загалу. Без того дальше житимемо поголосками й сплетнями, взаїмними підозрюваннями й лайками.
І знов обовязок, сотворити таку спільну репрезентативну організацію, паде в першій мірі на оба українські уряди. Бо як вони цього не зроблять, то кінець кінців мусить прийти час, коли публика не
