жавний орґанізм під знаком сильної воєнної небезпеки зі сходу, заходу, і полудня, що вимогало дбати про найбільше зміцнення цього орґанізму. Одним із засобів для досягнення цього (тут єсть богато і инших привходячих чинників) була ассіміляція, примусова денаціоналізація, „обрусѣніе“ приборканних народів. Але більшість з останніх була вище в культурному відношенні ніж російський нарід і досить вже викристалізувалась в національному відношенні, — так, що не дивлячись на сістематично та енерґійно переводимий процес „обрусѣнія“, приборканні народи до кінця бувшої Росії заховали свое національне обличчя во всіх відношеннях і, таким чином, Росія ніколи не була національною державою, а була лише державою національностей, котрі пануючою нацією були пригноблені. З російською революцією всі ці народи однодушно виявили свою волю до вищої форми національного життя суверенної державности. У всіх ціх народів після революції почався один і той-же по суті процес будування власної державности на національно-демократичному ґрунті. Безумовно, що вищезгадані об'єднуючі чинники фізично-ґеографічні, економічні та політичні і зараз істнують і де-які в більшій мірі ніж в минулі часи, і ці чинники в істнуванні повставших народів проявили-би себе, і можливо, що знов викликали-би відповідний процес консолідації. Але цей процес набрав-би инших форм відповідно сучасному менту — менту, коли рішуче виживають і запановують принціпи сутого демократизму. Добра воля ціх народів повинна була-би відіграти рішаючу ролю в цьому процесі. Всі повставші народи могли-би сконсолідуватись в той чи инший спосіб добровільно, в свідомости необхідности і користи цього для себе, але ні в якім разі механічним шляхом примусу, приборкання і панування над всіма націями одної.
Во всякому разі можна бути певним, що в той або инший спосіб народи полагодять свої відносини, не порушуючи життьових інтересів один другого і забезпечуючи собі вільний розвій своїх сил, своєї культури, свого національного ґенія.
Це цілком заперечує традиціям бувшої Росії і навіть психольоґії російського народу, який ніяк не може відмовитись від думки, що він єсть пануючий. З цього вже виходить політика нехтування і приборкання менших числом національностей, які мали нещастя входити в дотик з російським народом. Характерна в цьому відношенні політика Росії що-до Угорщини в 1849 році, до визволених Болгарії і Румунії, які в свій час були навіть відштовхнуті такою політикою від визволившої їх Росії. Російська реакційна ґенеральська трійка, особливо Денікін, відроджуючи стару Росію, її очима і дивилась на національні змагання повставших народів. В національних змаганнях цих народів вони лише бачили зраду відносно „Великої Росії“ — і всіма засобами гадали ці змагання задушити, або, оскілько можливо, їх обмежити. Тому кожний з повставших народів бачив в вищезгаданих російських ґенералах загрозу своїм власним інтересам і навіть свойому істнуванню. В мірі того, як виявлялись дійсні
