Т. 1. Ч. 10.
Відень, 6. березня 1920.
|
В. П. |
За чиї провини, за чиї гріхи перетерпіла Україна останню катастрофу?
Питання просте — але відповіді на нього і досі не маємо, спокійної, обєктивної. За два три місяці здається ледачий тілько не кинув каміня в директорію, в галицький секретаріят. А найбільше дісталось нещасному диктаторові Петрушевичу і голові директорії С. В. Петлюрі. Я не є приклонником ні того, ні другого. Але рахую своїм обовязком зпокутувати і деякі гріхи „Волі“ в цій справі. Хочу на підставі власних спостережень і моїх камянецьких вражінь поправити ті помилки в цій справі, які вільно або невільно допустили мої товариші по редакції, обсервуючи справу по вражінням з преси, по окремим відгукам з України.
І „галицька зрада“ і „зрада директорії“ були єдиним цілком льоґічним виходом з тих тяжких обставин, в яких опинились почасти завдяки Антанті, почасти завдяки нашим закордонним представництвам наш уряди і наша армія на Україні.
І директорія і галицький уряд абсолютно не були поінформовані в західній сітуації. Найбільш докладним і розумним інформатором був наш берлінський посол. Але і він в кінці літа, чи перестав посилати свої доклади, чи вони зовсім не доходили. Доклади Темницького з Відня теж десь мабуть застрягали в дорозі. Живучи у Відні, я чув скільки раз, що доклади посилаються до Камянця. Але в Камянці і голова директорії, і міністер закордонних справ заявили мені, що докладів Темницького не отримували. Від деяких місій, здається між иншим і від анґлійської, крім кошторисів та заяв про гроші, теж нічого не було. Деякі місії подавали відомости абсолютно не відповідаючі дійсности. А з парижської приходили інформації, що одна другу иноді цілком виключали. Разом з тим в Камянець постійно над'їзджали аґенти, а то й просто представники політичної контрозвідки і подавали свої, иноді дуже тенденційні, інформації. Навіть з початку вересня,
