коли Антанта цілком розвалилась, а на сході релєфно стала зарисовуватись большевицька перемога при допомозі одного із европейських чинників, уряд був певен, що страшніш Антанти на світі „звѣря нѣт“ і далі сподівався на її підтримку. Майже місяць тяжкої праці довелось положити на те, що-б переконати партійні та урядові кола в необхідности рахуватись з фактом великих змін в міжнародній політиці та в необхідности відповідних кроків в инших напрямках. В початку вересня, для мене принаймні, людини, що майже 10 років прослужила в старій російській армії і фльоті, факт наближаючоїся катастрофи остілько був ясний і безперечний, що в розмові з головним державним інспектором і військовим міністром я точно вказав двохмісячний срок катастрофи, коли не буде передишки. А що-б добитись такої передишки, радив з одного боку вступити в негайні переговори з тими чинниками, котрі працювали на большевицькому фронті; а з другого боку прохав дозволу у голови директорії вилетіти з Камянця до Севастополя або Одеси на аеропляні і через моїх старих друзів[1] попробувати позондирувати ґрунт в тих антантських колах, котрі оточували Денікіна, а по змозі і у самого Денікіна відносно „передишки“ принаймні для правобережної України. Риск такого перельоту був дуже великий. Мене могли, як думав Петлюра, ще й подорозі підстрілити, через що він і не згодився, як мені принаймі було передано, на мій перельот. Але становище на фронті остілько було траґічне і майже безвиходне, що рисковати треба було. Настояти на свому я не зміг, бо через два дні занедужав на сипний тиф. Коли-б шляхом переговорів нам удалось би тоді добитись спокою хоч на одному фронті, я певен в тому, катастрофи не було-б.
Другою причиною нещастя я рахую повне занедбання закордонними торговельними і санітарними місіями своїх обовязків. До останнього моменту уряд сподівався на реальну допомогу від своїх місій і кооперативів. Всі ми знаємо, що армія загинула не тілько через те, що замість їжі її годували промовами, замість дисципліни її пічкали ґазетами, де йшла скажена партійна боротьба, але дуже мало було державного розуміння справ: вона загинула через повний брак найбільш необхідних ліків та одежі і чобіт. В середині літа я звернувся до посла Ліпінського з заявою, що по моїм відомостям у Відні по дуже дешевій ціні продається дуже велика партія неосальварсану в наслідок ліквідації військового майна і ще якихсь там инших операцій. Як медік, я благав його негайно перехопити її і на аероплянах перекинути на Україну. Пан посол заявив мені, що не діло дипльоматів заніматись комерцією. Через день я ту же заяву зробив голові торговельної комісії Зелінському, а потім, комусь з кооператорів та дру Холодному. Але ні на одну заяву не отримав відповіді. Вже
- ↑ Завдяки моїй попередній службі у мене були в штабі добрармії дуже впливові знайомі, як на примір, колишній начальник морського штабу при верховнім главнокомандуючім (ще за царя) адмірал Н., адм. Т., адм. Х-ко і т. ин. Першому з них ще при гетьмані було запропоновано портфель морського міністра, на що він не згодився.
