|
Осип Назарук. |
Перший раз довідалася українська суспільність докладніще про долю українських полонених не з офіціяльного звідомлення українського правительства і не з основних звідомлень наших спеціяльних місій для полонених (кілько їх є в ріжних державах, цього ніхто не знає, бо це, здається, належить до „державних таємниць“). Але нарешті та нещасна суспільність, що має полонених в ріжних чужих державах, таки довідалася дещо про страшну долю своїх дітей. А довідалася з опису молодого галицького підхорунжого О. Меркуна,[1] якому припадком удалося викрутитись з італійського полону при нагоді виїзду інвалідів. Він написав своє звідомлення ще 28. січня 1920 року (цікаво було-б знати, чи з власної ініціятиви) українській військово-санітарній місії для справ полонених у Відні.
Раджу кождому Українцеві перечитати уважно це письмо. Бо це не звичайне собі „звідомлення“, тільки акт обжалування, писаний молоденьким чоловіком, який очивидно не був прокуратором і правдоподібно навіть не знає, що написав акт обжалування. Можна сміло припустити, що за цим актом обжалування появляться й дальші, з яких довідаємося ще докладніще про ріжні місії. Але наразі розберім цей документ.
З нього довідуємося, що між полоненими в Італії були дві групи, з яких одну поділено ще на дві. До першої належали упривілеєні полонені, до другої неупривілеєні. Ця друга, розуміється, обходить нас, бо були в ній окрім Німців, Мадярів і Югославян ще й Українці. Отож навіть Німці й Мадяри, з якими Італія провадила тяжку й ненависну війну, вийшли лучше чим Українці, бо їх ще перед заключенням мирового договору почали відсилати до дому, а Українці досі сидять по концентраційних таборах, животіють в нужді, часто під шатрами, голодують і, трактовані по звірськи палками, вимірають масами від епідемічних хоріб. Дальше довідуємося з цього документу, що з двох українських місій в Римі, які коштували державі грубі гроші, а з яких одна призначена була спеціяльно для справ українських полонених, ні одна не завдала собі труду, щоб розшукати табори полонених, тільки замкнені в таборах полонені відшукали вкінці одну і другу місію. Найцікавіще те, що наша місія для військово полонених не мала поняття навіть про циркулярі, видавані італійською владою для полонених, що виразно підчеркує звідомлення п. Меркуна. Вкінці довідуємося, що в тім таборі, де був п. Меркун, ніхто ніколи не бачив ніякого українського делєґата і що те саме писали також з инших таборів полонених.
Ці закиди незвичайно важкі, Розуміється, ми далекі від того, щоб на основі одної дописі, хочби вона виглядала так щиро, як допись п. Меркуна, заявити прилюдно, що доказ вини переведений. Бо
