другого. Кожний тягне на своє. I через те бувають між ними незгоди і кріваві бійки. Люди це відважні і сильні. Ніхто не мігби їм опертися, як би вони трималися всі разом“…
В часи руїни, в часи занепаду і розчарування ці наші прикмети національні пішним квітом розцвітали. У нас бракувало не лиш громадської мужности втілювати в життя свої ідеали, але й самих ідеалів. Ми не могли відріжнити державних інтересів від особистих. Брак широкої політичної освіти був сталим нашим гріхом. В. Антонович в викладах про „Козацькі часи на Україні“ досить влучно характеризує наші національні дефекти: „Руїна залежить дуже замітно від малого розвою народу: у нього було доволі енерґії, але не було ідеалів. Скинувши те, що було для нього погане, нарід не знає, як збудувати собі те, що для нього потрібне, не уміє навіть висловити, що власне бажає. У нього де-не-де просвічують иноді інстінкти, але зовсім бракує ясного ідеалу“. — „Ніхто не виявляє принціпу, в імя якого він бореться, а кождий веде лиш боротьбу з окремими одиницями. Так звичайно завжди буває в мало розвинених громадах: замість боротьби за принціп, ведеться боротьба за особисті інтереси. Як наслідок малого розвою народу являється те, що все у нього йде, як попало, при чому егоїстичні потяги мають перевагу над громадським ділом“.
Коли ми переглянемо всю ту літературу, що появилась за останній час на еміґрації, або нашу пресу за останні місяці камянецького періоду, картина історичної руїни зо всіми траґічними ознаками її стане ясна.
Повний розвал, деморалізація нашої інтеліґенції і на Україні, і за кордоном. Повний брак пляномірности і витревалости в роботі.
Але ми ставимо тілько діяґноз. Наш песимізм є здоровий песимізм лікаря, певного в своїх знаннях, в своїх методах лікування. Ми кличемо до відродження спартанських нравів. Тарпейська скала разом з шибеницею народнього трибуналу мусить стати тим medicamenta heroica, від котрого ми одужаємо. Ми знаємо, де собака закопана. Хто найбільше шкоди зробив за останні часи. І бємо чесно, по рицарськи, не падаль політичну, а живих трутнів. Їх офіціяльне становище примушує нас иноді бути обережними. Бо дужі отверті удари по їх репутації можуть в деякій мірі відбитись і на нашому політичному реноме. Всі наші вороги — вороги народу українського. Уже заздалегідь ми їм особисто сказали — „Ідем на Ви!..“ Своїми ударами ми очищаємо чадну атмосферу, будимо до життя сплячих та ледачих. Не дамо ми пощади і тим нещасним і слабеньким хронікам, що в тяжку годину зрадили народним ідеалам і встали в оборону спекулянтів, пройдисвітів та инших бандітів патріотизму.
Тому то наш песимізм є далеко дужчий, далеко більш життьовий, ніж Ваш „нищі духом побірники прогорівших нікчемностей“. Бо, „на Шипкѣ далеко не все спокійно!..“, як це Вам хочеться представити…
