орґанізаційною державною роботою, а переворот і гетьманщина — поставив їх перед необхідністю підтримувати ту єдину національну позіцію, що витворена була в Укр. Нац. Союзі. Лише переворот Директорії й ті грізні перспективи, що повстали перед українською нацією, спонукали ініціятивну ґрупу знов відновити свою працю. 20.
грудня 1918. року була скликана в Київі конференція ініціятивної ґрупи й представників з місць, яка ухвалила проґрам партії (опубліковано окремою брошурою) й обібрала Центральний Комітет в складі: др. К.
Вронтовського-Сивошапки, інженіра-електрика В.
Галушки, літер. критика А.
Ковалевського, директора вид. „Час“, д-ра
В. Короліва, педаґоґа Д.
Курила, дир. вид. „Час“,
Петрушевського (розстріляно большевиками), інженіра комунікацій, бувшого міністра шляхів, П.
Пилипчука й економіста В.
Фльоринського. В дальнійшому на підставі „Статуту“ кооптовано в склад Центр. Комитету: аґронома Є.
Архипенка, академика-юриста В.
Буйницького й академика-ґеодезиста, ґенер. М.
Медвицького. Партія розвинула сильну аґітаційну діяльність на Правобережній Україні, де мала сильні орґанізації в Винниці, Рівному, Луцькому, Камянці, Одесі й инш. Прінціпіяльні засади партії уґрунтовані в статтях п. Алекс. Ковалевського, інтервю К. Вротновського-Сивошапки й п. Є. Архипенка, а також в резолюціях Центрального Комітету, що в свій час опубліковувалися по всіх українських часописах. Партія, починаючи з Київа й майже до останнього дня катастрофи, провадила уперту боротьбу з системою Директорії. Лише за часи денікіновської навали партія устами п. В. Фльоринського обіцяла примінити опозіційне становище й підтримувати правительство п. Мазепи. По своїй проґрамі укр. народньо-республік. партія являється партією центра. На Україні її скорочено прозивають партією
ен-ерів.
Етрурійська ваза.
… А стіни ти в тим покою, в тим дзальоні, мальовані червоно гий кров[1]… А від самої стелі аж до підлоги на них золоті паси, єден коло єдного, аж за вочи бере… Єн', що від тих стін, тай від червоних кресел тай від смерек під вікнами в тим покою ти все темно, навіть і в день… Бувало на дворі сонічко світе, аж лиск, а там ти темно… Еноді вже добре на полудне йде, а там ти так гий вечір… Та й як прийти єноді з надвору туди, то так за вочи вхопить, що не видиш спершу нічого… То й мені там страшно часом й ногов станути, аби чого, крий мі Боже, не втрутити… А вже за нічо ми так не лєк, як за ту якус дорогу посуду, за ту єнтрурийцку вазу…
І тутки Рузя з ледви помітним виразом журби у великих, лагідних очах, урвала і замовкла. Її дрібні, хоч тут і там вже мозолями порисовані руки перестали на хвилю звивати у вінок нарвані квітки, Рузя піднесла голову і вдивилася задумана в далечінь, наче забуваючи про лежачу в траві проти неї подругу Гасю, до якої й прийшла сьогоднішньої неділі з Раневич, де від року служила у ксьондза. Гася так само мала пятьнайцять літ як вона, була сиротою, служила як Рузя і доводилася їй в рідному селі одинокою дружною душею після того, як Рузині опікуни помандрували з Глухівця до Америки, а її раневицький піп прийняв на службу. І коли тільки прийшла весна, і не йшов дощ, а їмость дозволила Рузі відійти, то вона вбиралася
Найскорше і найлучше можна-б цю прогалину заповняти виданнями автобіоґрафій. Це примітивний обовязок провідників оставити по собі бодай свою життєпись.
- ↑ Український мужицький говір з околиць Дрогобича і Самбора в Галичині
