Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 1, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/617

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

окупованій Поляками не має свободи слова й ділання, може цей „Союз“ відіграти важну роль, коли буде висловом краю в тіснім контакті з ним та не дасться обманювати тим чинникам, що так довго обманювали оба українські уряди.

Українська публика так мало поінформована про свої політичні партії, що вони повинні як найскорше видати відповідні публікації про свої платформи й головно про свою історію, свої видання і, що особенно важне, бодай короткі життєписі своїх провідників. Це одинокий шлях, яким можна широкий загал заінтересувати політичним розвитком нашим і дати йому згодом політичне виховання, а наші партії випровадити з кружковости й конспіраційного сутінку на ясне світло дня, Тільки таким чином можуть вони розвинутися в европейські партії й одержати широку основу в публичній опінії та в масах простого народа.

Ніякий більший рух чи реліґїйний, чи політичний, чи національний не витворився досі без відповідної літератури особенно біоґрафічної, яка у нас як раз найслабше заступлена. Без таких „житій святих“ немислимий був би такий сильний пропаґандистичний рух старого христіянства. А у нас ніхто не думає не то про житєписі поодиноких діячів, але нема навіть ні одного видання протоколів партійних з'їздів! Річ ясна, що це головна причина недостачі трівалої політичної лінії у 90% наших політичних діячів: ні вони, ні публика не мають перед очима картини своєї дотеперішньої діяльности і тому так скачуть. Нема політичної традиції. А її не витворить сам уплив часу, тільки література, в якій будуть унагляднені бодай головні етапи розвитку поодиноких партій, їх груп і людей. Голоси преси про це — річ зникаюча. Бо хто у нас зберігає пресу? Хто складає її в річники? Хто її читає по упливі тижня?

Коли не підемо цим шляхом, яким ідуть всі европейські партії та взагалі всякі рухи — почавши від реліґійних, скінчивши на політичних, то вічно матимемо тільки якісь групки з шумними назвами, з невідомими загалови провідниками, без трівкої традиції, — групки, про які все буде можна сумніватися, чи це клюби, чи просто спільки акул для вимушування субвенцій від держави. Такі партії ніколи не матимуть облича правдивих партій, члени яких почуваються до обовязку поносити також матеріяльні жертви для партії, а не тільки жити з партії, яка знов живе з держави.

В останних часах (при Директорії) українські партії (правда, не всі) пібрали від держави такі великі субвенції, що могли-б за це спромогтить бодай на видання своєї власної історії, з описом своїх орґанізацій, видань, з біографіями своїх діячів[1], зі звідомленнями пресовими, касовими і т. д. Справдішне політичне життя вимагає прилюдної явности!

Примітка редакції. Думка про заснування української народньої республіканської партії виникла ще в січні місяці 1918. року з ініціятиви п. Алекс. Ковалевського, підчас обстрілу Київа червоними військами Муравйова відбувалися засідання ініціятивної ґрупи, що обговорювала проґрам партії. Евакуація Київа припинила підготовчу роботу, бо члени ініціятивної ґрупи майже in corpore вступили в склад українського війська. Період кабінета В. Голубовича захопив всіх членів
  1.