Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 2, Рік 2. – Ч. 1-10.djvu/200

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


крови та розтративши так багато енергії й сил, так і не спромігся осягнути поставленої собі мети. В результаті довголітньої боротьби проти Польщі Богдан Хмельницький примушений був ратувати українську державність через спілку з московським царством. Зрозумівши одначе незабаром, що спілка ця не на користь Україні — українські політичні керовники почали шукати допомоги у ріжних инших держав, а за Івана Виговського навіть робилися, спроби (Гадяцький Трактат) помиритися з з Польщею, щоб врятувати принаймні хоч несуверенну державність. Українське суспільство поділилось тоді на два напрями, одні шукали порятунку в спілці з польською державою, а другі з Москівщиною. Результати цеї політики були одначе зовсім инші: ці дві сусідні нам держави поділили Україну на дві части в Андрусові, підписавши там „вічний мир“ між собою. Дальніші заходи П. Дорошенка, а також І. Мазепи, які робили спроби повторити зусилля Хмельницького та Виговського, правда в трохи инших комбінаціях, вибороти нашому народові волю і державність дали ще гірші результати. Українське суспільство, поділене на ріжні напрями, обезсилювало провідників в їхніх заходах, а народні маси, втомлені довголітньою безрезультатною боротьбою, потеряли надію на своє повне визволення і почали миритися з усякою владою, яка могла дати лад і спокій. Майже ті самі події перейшли перед нами і за остатні роки наших зусиль утворити соборну, суверенну Українську Республику.

Три роки істнування української державности показали, що наше суспільство безсильне утворити на Україні таку силу, яка змогла би збройною рукою оборонити від сусідів імперіалістів наші землі і орґанізувати з них суверенну державу. Пересвідчились ми також, що наше суспільство не змогло знайти такий курс внутрішньої політики, який задовольнив би народні маси, як то маємо в деяких инших новоутворених державах.

Наші керуючі кола наробили дуже багато помилок і в закордонній політиці, в результаті чого Українська Держава так і не знайшла собі вірних спільників. Ні Українська Центральна Рада, ні гетьманщина, ні директорія не зуміли, звичайно в силу ріжних причин, утворити необхідної військової сили, організувати державного ладу, перевести певні реальні соціальні реформи, а навпаки привели Україну до всякого рода окупацій, анархій, пошестей і повної руїни народнього господарства. Тим часом навколо нас утворилися дві досить сильні держави — польська республика і совітська Росія, які, як і раніш то було, тепер знову посягають на наші землі.

Звичайно, шо при такій ситуації серіозно в данну хвилину мріяти про утворення соборної, суверенної України є утопією. Українські керуючі кола повинні зрозуміти, що осягнути одночасно обидва наші ідеали ми не можемо і, продовжуючи боротьбу в цьому напрямі, прийдемо тільки до поділу наших земель поміж нашими сусідами. Отже ми повинні вибирати — або зєдинення земель в чужій державі, або утворення суверенної України з частини українських земель.

Диференціація в цьому напрямі почалася власне вже давно, ще два роки тому назад українські ліві соціял-демократи та ліві соціялісти-революціонери фактично почали шукати порозуміння з совітською Росією в цьому напрямі, орієнтуючись, як вони гадають, на всесвітню революцію. Російські комуністи тоді мало з ними рахувались, і до серіозного порозуміння шз прийшло, тим більше, що все инше українське громадянство було проти цього. Далі в цьому напрямі' робили заходи гетьманські кола, що теж не було серіозною справою. Не так давно на цей шлях