Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 2, Рік 2. – Ч. 1-10.djvu/288

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Все це я пишу на підставі слів одного з найближчих Ваших співробітників.

Все то народні гроші. Що Ви з ними зробили? В ч. 2. „Нової Доби“ Ви заявляєте, що вложили ті гроші в видавництво, котре має видавати тілько комуністичні твори, що воно працює для народа. „Дзвін“ закупив в 1919. р. багато паперу по ціні 3—4 корони кільо, і друкував на ньому Ваші книжки в одній друкарні з „Волею“. Цього паперу ще в лютому цього року залишилось у Вас шість вагонів. Тоді вже папір коштував по 40—50 корон.

Ось-же Ви випускаєте на український ринок тоді-ж в початку року (див. „Нову Добу“, ч. 7) Ваші книжки (собі вартість кожної не більш 15 корон) по 3—5 швайцарських франків — себто при переводі на тодішню валюту по 120—200 корон за книжку. Цеб то — наживаючи на кожному народньому карбованчикові в десять разів більше пересічно…

Може я в детайлях помиляюся. Але загальна картина намальована мною зі слів Вашого співробітника…

Ви, правда, не самі заробляєте ці гроші. Ви ділитесь з другими комуністами — Левінським, Черкасенком (Стахом), Сірим — Вашими найближчими співробітниками по „Новій Добі“ і коакціонерами по „Дзвону“, „Українській Школі“.

Де Ваша „Чеснісь з собою“? Де Ваша совість? Як назвати цей „комунізм?“ В „Новій Добі“ Ви, правда, кажете, що прибутки з видавництва ідуть на забезпечення Ваших співробітників. А чи Ви знаєте, що дехто з дрібних робітників Ваших видавництв в буквальнім змислі слова голодує у Відні? Чи памятаєте Ви, коли Ваші товариші по перу українські письменники і журналісти задумали видати літературно-публіцистичний збірник, чистий прибуток, з котрого пішовби на користь більш голодних з них, і звернулись до Вас з проханням, дати їм яке небудь оповідання, Ви відповіли делікатною відмовою: „Зверніться до Сірого…! (Вашого приказчика).

По дѣлам их узнаєте их…“ — казав Христос!…

Які погані Ваші діла!…

Як гидко в них бабратись. Але мусимо, щоб зкинути з Вас цей флер „комуністичного величія“.

Ви голосно кричите про Вашу „чесність з собою“…

А памятаєте Ви останній понеділок у Е. X. Чикаленка перед історичним від нині 15. листопада 1919. року, день початка руйнування української держави. Понеділками у мого і Вашого „Учителя Жизни“ Чикаленка там збіралась краса української інгеліґенції. Були і Ви там з Вашою дружиною Розою Яковлевною. Задумане Вами діло вже було відоме всім. Ми казали тоді (Чикаленко і я), що Ваша справа безнадійна, що державу Ви зруйнуєте, але утворити нічого не зможете; що сила інтеліґенції загине на Україні, а Ви ганебно накиваєте пятами. Ще памятаю — я кинув у вічи Вам досить різку фразу:

— Мені не шкода буде, коли большевики повішають Вас, як політика. Бо, як політик, Ви багато шкоди наробили Україні. А ще більше наробите. Мені шкода буде Вас як письменника, бо письменників у нас мало…

Памятаю, з яким велично таємничим виглядом, з яким призирством дивились Ви обоє на хазаїна і мене, коли ми казали, що повстання удасться, але використають його большевики. Не минуло і два місяці, як на засіданню Трудового Конґресу Ви тоном побитої собаки скаржились, що большевики, пообіцявши Вам невтралітет, жорстоко обдурили Вас. А ще через місяць Ви дійсно накивали пятами за кордон.