Цього секрету не хотіли оцінити Поляки. І врізавшись клином аж до Дніпра, залишивши відкритими широкі фланги і цілком відкрите запілля, вони дали змогу большевицькій кавалерії відрізати собі головний нерв армії — звязок з запіллям, дозволили большевикам пролізти в запілля і зруйнувати увесь польський наступ. При величезному фронті майже на 1.200 кіл. у Петлюри-Пілсудського був один раціональний плян — помаленько йти вперед і, опершись на лінію залізниці Казатін-Бердичів-Жмерінка-Вапнярка, пробувати втягувати в себе військові орґанізації Омеляновича-Павленка і січових стрільців, а потім помалу, за допомогою Румун з тилу, посуватись до Одеси. Але разом з тим цементували товарообміном ґрунт під ногами.
Сьогорічня киівська авантюра була скандальним повторенням тогорішної спроби Петлюри вїхати „на білому коні“ в золоту браму, хоч на чужому, але вїхати. Ця mania grandiosa довела нас в осени минулого року до повної Руїни. Вона може і тепер закінчитись ще більшим скандалом. Не через те, що майбутнє України звязано зараз з Польщею, а через те, що ми не маємо добре зорґанізованого національного запілля, не маємо перспективи що до найближчої нашої будучини.
На півдні України ми маємо чудесний військовий матеріял, але на жаль в сировому стані. Це кадри січових стрільців, кадри павленковської армії, ворожі до большевиків німецькі кольоністи. При навіть невеликій допомозі зза Дністра зброєю а потроху унтер-офіцерським і офіцерським елєментом, ми моглиб на протязі двох-трьох місяців витворити з цих кадрів невеличку, але міцну армію. При невдачі польської офензиви і розлиттю большевицького хаосу на Польщу і Галичину, ми моглиб вратуватись тою армією не тілько на півдні, але дещо зробити з нею і в Галичині. Але… для цього треба було мати нашим громадянам ясну національну перспективу. З міжнароднього боку це діло ще й зараз не втратило деяких виглядів на успіх при умові консолідації наших сил.
Памятаєте, читачу, старі церковні образи: на все полотно стоїть святий; а коло нього, так до коліна, маленький монастир. Ось вам точний образ сучасного розгордіяшу думки серед нашого громадянства. Попереду „святий“ Винниченко, „святий“ Вітик, „святий Онуфрей“ — Грушевський. А десь там внизу коло пят у них маленьке ледве помітне народне діло. І це не тілько у них, але і у більш, здається, тверезих, правих елєментів — наших quasi-„буржуів“, quasi-„монархістів“. Як і перші, вони люблять і голублять свою маленьку ідею більше, ніж живе народне діло. І тому від буденної чорної роботи цілком усуваються. А коли народне діло терпить фіаско, то і ті і другі заявляють urbi et orbi, як казав мені цими днями один галицький теж „не в тім'я битий“ політик: — Ми маємо тепер „сатисфакцію“! Бо ми казали!…
