Та яке ви маєте на це право?!
Ви! Що лагідно роскошували півтора останніх років в закордонних вілах в той час, коли Петлюра серед голоду, холоду, вошей, епідемій обороняв українську землю від московських насильників, — яке ви маєте право говорити именем українського народу?!
Це ви, пане професоре, зі своїм співробітником паном Винниченком, авантюристи. Але ж ви ще, навіть, більш ніж авантюристи: Ви — невдатні люде!
Ви суть те, чого людський загал, чого й сама історія ніколи не вибачає: ви не вмієте передбачати подій: як той дурний Ладько моєї бабусиної казки, ви співаєте тоді, коли треба плакати; плачете — коли треба сміятись. Викинуті подіями за поріг української хати, ви, мов ті репяхи, чипляєтесь за тінь вашої колишньої популярносте й не помічаєте, що тінь зостається тінью й тікає від вас....
Пишу я оці рядки 12 червня 1920 року, і згадайте моє слово: через небагато років Україна, щиро демократична буде пишатися своєю самостійністю. Буде шанувати своїх дітей, які здобули їй волю. Буде шанувати память тих, що поклали за неї своє життя.
А вас, пане професоре, з паном Винниченком, вона запише на свої жалобні скрижалі яко зрадників батьківщині....
Скидаю свого жовто-блакітно-колірового студентського кашкета, низько кланяюсь і прошу вибачення....
|
Андрій Чекановський. |
Політичній і господарській крізі світа товаришить кріза духова. Гнано до війни народи Европи, прирікаючи їм, що це буде остання війна. Бо опісля сотвориться союз народів, який справедливим трибуналом вирішуватиме всякі спори. Значить: вели війну, щоб викорінити війну. І закінчили велику війну. Але Европа стала великою тюрмою народів, в якій одні народи стали тюремними ключниками, другі вязнями. А страх ключників мабуть іще більший чим вязнів — страх перед тим, що може прийти. Тільки в невтральних державах заховалася ще віра в ідеал справедливого союза народів.
Нові війни розгорілися. Важкі, завзяті, в знищених країнах. Цілі племена в аґонії. Великі міста вимирають. Нпр. в нашій столиці, в Київі, як оповідають очевидці, ходять не люде, а обдерті кістяки в лахміттю, яким уже все одно, хто їх розстрілюватиме, чи Москалі, чи Поляки, чи свої грабіжники. На цім загальнім страшнім тлі найважніща подія міжнароднього значіння це похід большевицьких сил Москви й України далеко на захід. В звязку з цим кріпшає інтерес до орґанізаторів тої наступаючої сили.
Автор тих стрічок більшу вагу приписує людям, ніж обставинам.
А в парижській „L'Information“ так описує большевицьке „семизвіздя“ провідників французький лікар др Marcou, який вернув з Росії:
