ніодин з „побідних“ країв Европи. Підождемо — і ця лєкція повториться у всіх, а в першу чергу у Варшаві. — Та побіда Джьолітті і його „Schadebfreude“ дуже проблєматичні. Не дурно уступаючий йому презідіяльне крісло, на котрому Джьолітті засів пятий раз, експрезідент Нітті, висказався: „Джьолітті числить сьогодня сімдесятьвісім років; він буде старцем девятьдесятьлітнім протягом трьох місяців.“ Коби тільки на тому покінчилося!…
Чого хоче італійський народ? — Він сам не знає цього спрецізувати. Він чує, що з ним зробилось щось негоже; він лихий на себе самого, що дав себе заґіпнотизувати шовінізмові; він — протверезившись з опяніння побідою, відчув кругом себе пустку і зрозумів, що ця побіда може бути для нього початком кінця; йому ніяк не можуть зійти з очей могили, що проковтнули пів міліона його синів і він на когось гнівається, на кимось бажає відімститися. — А тимчасом нужда стукає до дверей Італії з усіх боків, а лір паде стрімголов в долину і небавком Італія не дістане за нього за границею нічого. А вона немає ні хліба (сьогорічні жнива дали мізерні збори), ні вугля, ні заліза — значить, без допомоги зовнішної вона пропаща. А катастрофу наближує сам італійський народ з впертістю хорого, котрий знає, що на його недугу ліку немає. Італія має сьогодня трохи не 100 міліярдів довгу, з чого 20 міліярдів заграничного а сам сьогорічний дефіціт виносить 14 міліярдів. Та коли правительство проголосило декрет про подорожіння хліба, щоби хоч в части покривати недобір білянсу, народ підняв крик і відповів резістенцією. І третього дня після оголошення декрету урядово, те саме правительство мусіло його відкликати. Це тільки один факт; та з таких фактів складається тепер усе суспільне життя Італії.
Подумати! Урядовці держави (почтовці і телефоністи) цілий місяць саботують державу і не тільки ведуть пасівну резістенцію, а хапаються насильних середників і нищать державне майно. Страйки залізничників не переводяться від місяців і ніодин поїзд, що везе жандармерію, офіцерів, або воєнний матеріал, не виключаючи конів, не доходить до місця призначення. На комунальних домах тут і там лопотять червоні прапори. А рівночасно йде заїла домашня війна, якої жертвою падуть все і всюди „popolari“, партія демократична з закраскою клерикальною. Що другий — третій дім прикрашений написами: „Най живе Лєнін!“ — Най живе республіка!“ — Най живе революція!“ — Най живе большевизм!“ — І навіть орґанам публичної обезпеки не прийде на думку ці написи нищити. Від 5-літніх дітей починаючи, усі і безвтомно виспівують гимн „Bandiera rosa“ (червоний прапор), а грузові авта розбиваються по улицях і по селах з юрбою, що простерши кріваві прапори, тероризує мирних жителів своїм вбогим змістом і музикою гимном аж до осоружности. А рівночасно преса повторяє невтомно: „Геть з версальським трактатом!“ — Скрізь застій, усі дармують і празнують, маси чекають чогось, чекають свого Лєніна, який в мінятьорній особі Малятести увихається вже й сьогодня по північній Італії і робить своє діло безкарно, без перепон з боку правительства. І годі зорієнтуватися, чи революція в Італії вже істнує, чи вона щойно зривається.
Та щоби не бути голословним, подам відомости з газет за чотирі останні дні.
В Міляно ґенеральний страйк перейшов в стадію справжньої революції і правильної боротьби, яка дня 25. червня кінчиться білянсом: 8 вбитих, безліч ранених, 50 арештованих. У Парабіто (провінція Лєкче) в часі походу, до якого прилучилися страйкуючі селяне, повстав бій, жертвою котрого впало 4 страйкуючих. В Анконі, де підняв револьту полк берсалєрів, що не схотіли йти до Альбанії, піддержаний цивільними анархістами, виростають на вулицях барикади, вивязується правильний бій, що тріває три дні, на муніціпальних домах в Льоццо, Каляльцо, Доменедждже ді Кадоре появляються червоні прапори, а на зал. стації Брібассо зриває юрба рельси на просторі 50 м. Револьта поширюється на місцевосте Ієзе, Кяралє і Сеніґалія; на поїзд біля Борґаччіо нападає юрба з крісами і жертвою нападу остається 6 вбитих, 8 ранених. А тимчасом в Анконі йде бій карабінерів проти зревольтованих мас, що з „Бюра праці“ зробили справжню твердиню, заосмотрену в кулемети і муніцію, і карабінери мусять дати за виграну, бо з усіх сусідніх домів з вікон сиплються на них кулі. Кінчиться бій в Анконі, та вже рівночасно з ним йде бій у Пйомбіно біля Пізи, де юрба нападає з бомбами на
