казарму карабінєрів, появляються на вулицях барикади, ширяться напади на склади і де покищо двох демонструючих поклало життя в бою і в Беллюно з раненими і вбитими. Рівночасно починається страйк в Кремоні і в Люїно. В тім самім часі приходить до боротьби між соціялістами і „популярами“ в Альбано, в котрій паде 3 ранених. Останній з 4 днів реґеструє конфлікти в Ієзі, Порто Чівітанова і Фабріяно, боротьбу з нагоди зібрання в Терні з 4 вбитими і многими раненими, конфлікт між соціялістами і популярами в Сареццо (Брешія) з 4 вбитими, боротьбу в Каррарі з 7 раненими, атентат на порохівню в Пезаро з 1 вбитим і раненими, револьту в Чітанова, якої жертвою впали два залізничі мости, спалені анархістами, напад на залізничий поїзд в Нарні і висадження міною мосту, заворушення у Форлі з 1 вбитим і 2 раненими, вбійство жандарма в Чезена, заворушення в провінції Мачерата, залізничні заворушення в Парма, селянський страйк в Реджджяно, кілька атентатів на поїзди на дорозі Анкона–Рим, а вкінці проголошення загального страйку в Римі.
А що? чи треба ще більше? Адже з цеї статистики ясно, що навіть правильна війна не стояла Італію денно більше жертв, як отся незамітна, та страшнійща своїми наслідками, війна домашня!
В 1915 р. писав я у „Вістнику Союза визв. України“, що колись Італія, яка тоді носила на руках Д'Аннунція і впивалася його патетичними закликами до війни, з того самого Капітолю, з Тарпейської скелі, скине свого герольда і потопче його ногами. Морально вона вже це зробила… І сьогодня майже уся італійська преса хилиться симпатіями до Австрії та Німеччини, а осуджує рабівничу політику entent'и, бо інстинктом відчуває, що недуга, яку ці держави вже перейшли, чекає на побідників з льоґічною конечністю. Італійська публична опінія стає в обороні покривдженої Туреччини, осуджує авантурничу політику грецького Пілсудського Венізельоса, а парлямент загрозою саботажу (деп. Донаті) вимушує від правительства устами Джьолітті зречення Італії мандату на Альбанію і заяви, що правительство не пішле на геройський альбанський народ ніодного жовніра та буде стояти на сторожі повної незалежности Альбанії; а так само не потягне до відповідальности анархістів з Анкони.
Що це значить? На мою думку заява Джьолітті іменем правительства є тим самим актом, яким був акт відречення Миколи II. від царської влади. В Італії диктатура пролєтаріяту вже фактично виконується, хоч сімвол монархізму ще й досі пишається на Квіриналі і на державних будинках; та правительство сьогодні тільки робить стратегічний відворот, та відворот остаточний. Міляно і Антона аж надто вимовно про це говорять. І даром потішає себе „Corriera d'Italia“ що „військо і мілітарні тіла ще слухають“; та тойже журнал рівночасно констатує, що „в краю є судороги траґедії, а в парламенті сцени комедії“ і він кличе: „Треба зреформувати, обновити, відбудувати цілий край, в лоні котрого киплять найдикші інстинкти, а котрих епізоди револьти в Анконі, що захопила старців, жінок, дітей, є сімптомом лячним.“ — Та хто має це чудо зробити, коли правительство стоїть безсильним перед грозою, а його волю ратувати те, що можна вратувати, параліжує заповідь соціялістів-більшевиків, сказана устами деп. Маффі: „Будемо боротися, як борються наші товариші з російських совєтів?“ — Тут приходиться тільки опустити руки і чекати розвязки. Бо всякі репресалії можуть катастрофу тільки приспішити. — Та й не помагає заява Джьолітті, що правительство навяже правильні політичні зносини з Росією.
І тільки шкода, що в такий важний момент немає в Італії нашого представництва, тимпаче, що грунт для нашої справи підготований, а й сам Джьолітті виявив охоту говорити з нами. Так з ким буде говорити? — Не стало Супруна — не стало й українських діипльоматів, бо вони знюхали письмо носом і воліють останки колишньої обильної трапези доїдати в Сорренто, Нерві і по других европейських столицях, де життя дешевше.
Рим, 29. червня 1920 р.
