ської партії, що проводила війну в спілці з центральними державами, перейшла до рук антантофільської партії „Entente liberale“, і на чолі уряду став щирий антантофіл Дамад-Ферід-Паша. Видатнійших уніоністів, особливо членів попереднього уряду оддано під суд, і цим процесом тодішний турецький уряд маніфестував свій цілковитий розрив з попереднім германофільським напрямом турецької політики. Турки зробили все, що підкреслювало їх орієнтацію на нову фактичну силу, і з твердим духом ждали вирішення своєї долі Мировою Конференцією. Але та доля почала вирішатися частково ще до Конференції і по-за нею. Місцевими відпоручниками Антанти на Сході були військові люде. Вони, увійшовши врешті у протоки без єдиного гарматного стрілу та упоєні новим вином перемоги, оцінювали той витревалий спокій східнього народу, як ознаку цілковитого безсилля його та апатію до свойого становища. Відповідно тому політика що-до Туреччини прибрала агресивний напрям. Окремі побережні місцевости почали займати з характером постійної окупації війська грецьке (Смирна), французьке (Адана), італійське (Адалія). Оскільки при тім маловажилося значіння Туреччини, найкраще показує той факт, що долю її мали виришати без присутности її представників, а коли останнім таки дозволено було прибути до Парижу, то там зустріли образливе відношення і скоро від'їхали, діставши од голови конференції листа надто призирливого тону.
Така тактика переможної сторони перегнула палицю в другий бік. Поводження з турецькою делегацією на мировій конференції дуже образило свідомійші кола турецькою громадянства, окупація ж берегів Малої Азії, особливо Смирни, глибоко схвилювала думку та патріотичне чуття і ширших верств турецького народу. Твердий спокій Турків переміняється в акцію протеста. Треба було бачити грандіозні мітінги в мечетах та на площах перед мечетями, навіть мітінги турецького жіноцтва, щоб зрозуміти, яку пожежу необережно запалено в турецькій душі.
Антантофільський кабінет Дамад-Ферида-Паші демонстративно демісіонував з дуже виразною декларацією, в якій зазначив свою цілковиту незгоду з окупаційними заходами Антанти; сам голова правительства висловився, що при відповідних обставинах він виконав свій обовязок із зброєю в руках. Після того кілька разів відбувалися кабінетні крізи, і кожен раз склад правительства все більше поповнювався елєментами уніонистської партії. В початку цього року вже функціонував турецький парламент, якого ранійше не хотіло правительство Дамад-Ферида-Паші. Цей парламент вже в дуже незначній мірі мав в собі представників партії „Entente liberale“ і кликав до суду попереднє правительство. Очевидно, настрої народні, при незмінности политики окупаційної влади, змінилися досить рішуче. Відповідно тому рішуча була і акція парляменту. Врешти парламент ліквідовано в той самий спосіб, як і Центральну Раду; багато членів правительства, парлямента, сената та видатних громадських діячів арештовано; на чолі уряду знову поставлено Дамад-Феріда-Пашу, який недавно упав жертвою атентату.
Тим часом повставав і орґанізовувався протест збройної сили. Джерелом і тереном того руху стала Мала Азія, а на чолі його став Мустафа Кемаль-Паша, один з видатнійших турецьких генералів. Під його проводом склалася армія, кількість якої налічують до 100 тисячів. Він держить в фактичному посіданню Малу Азію, де він скликав парлямент, де йому підлягають адміністрація, фінанси. В чужоземній окупації остаються власне вузькі смуги побережжа, що їх можна удержувати під охороною морської артилерії, а для більш глибокої окупації (як в околицях Смирни) потрібно вже великої військової сили.
Одійшовши тепер од справ дипльоматії в Туреччині, я можу, нічим не вяжучись, вільно сказати, що військові представники Антанти в Туреччині допустилися серйозної политики. В цей час, коли настрої мас прибірають таке значіння в життю держав, — в турецьких масах штучно роспалено вогонь, що його трудно вже загасити. Найголовнійше, що рух той не можна ізолювати в певні межі. З Туреччини далій в Малу Азію починається своєрідний мусульманський світ, об'єднаний так живим тут релігійним гаслом. Не треба забувати, що суверен турецької держави єсть разом з тим і халіфом усього мусульманського світу, —